Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— І справді! Здається, ти маєш рацію! — Очі Гумбольдта заблищали від хвилювання. — Усе так просто.

— Звісно, якщо знаєш відповідь, — усміхнулася Еліза. — Молодець, Оскаре!

Гумбольдт, посміхаючись, ляснув сина по плечу:

— Приєднуюся до Елізи!

Він провів свого мула до гаю і прив’язав до стовбура однієї з пальм.

— Каньйон затісний, а підйом угору надто стрімкий для мулів, — промовив учений. — Тому далі доведеться йти пішки. Беріть усе найнеобхідніше — і рушаймо.

Повсюди скелі здіймалися майже вертикально. Каньйон же являв собою вузьку та глибоку щілину, яку проробив собі за доісторичних часів могутній протік, що стікав із плато в сезон дощів. Вода проклала собі шлях у м’якому червонуватому пісковику, а заразом принесла сюди безліч кам’яних брил і уламків, які траплялися на дорозі. Подекуди вони утворили затори й лабіринти, пробиратися крізь які могли тільки такі відчайдухи, як Гумбольдт. Він недарма примусив усіх спішитися мули б тут нізащо не пройшли. Та й людям було непереливки.

Піднявшись трохи вище, мандрівники зупинилися, щоб розглянутися довкола. Шарлотта ковтнула трохи води з фляги.

— Не знаю, — задумливо промовила вона. — Щось я сумніваюся стосовно цього каньйону. Вище він уривається, не доходячи до краю плато, а ми все ще не виявили ані стежки, ані драбинки. Такими стрімкими схилами без альпіністського спорядження нам, звісно, не піднятися й на сотню метрів.

Гумбольдт глянув угору. Небо з глибини каньйону здавалося вузькою синьою стрічкою.

— Не забувай, ми так і не розшифрували другу частину Беллхаймових нотаток, — сказав він. — Там сказано: «Далі — слонячий хобот».

— Я вважала, що каньйон — це і є «хобот», — заперечила Шарлотта. — Він такий само вузький та довгий.

— Каньйон? Навряд чи, — учений похитав головою. — Беллхайм загадав непросту загадку. Вважаю, що нам слід шукати те, що хоча б якимсь чином можна співвіднести зі слонами.

— Можливо, він мав на увазі якусь брилу особливої форми, — припустив Оскар. — Щоправда, єдина брила, що хоч трохи схожа на слона, який лежить на землі, розташована просто внизу, біля стежки, якою ми сюди прийшли. Вона проходить упритул до гірського схилу, й ми ледве пролізли повз неї, пригадуєте?

— Так-так, — в очах Гумбольдта спалахнув знайомий блиск. — Ходімо, подивимося на неї уважніше.

Він обернувся й почав спускатися. Оскар, охоплений азартом пошуків, поспішив за ним.

За чверть години вони знову стояли біля стежки. Брилу пісковику вигадливої форми не довелося довго шукати — вона різко виділялася серед довколишніх скель. Гумбольдт обійшов круг неї в пошуках підходящого виступу, який допоміг би йому вилізти на верхівку, й невдовзі вже стояв нагорі. Він випростався, щоб оглянутися довкола й одразу ж закричав:

— Ти вгадав, Оскаре! Піднімайся сюди мерщій!

Один за одним мандрівники видиралися вгору крутим боком скелі. І, ще не встигнувши віддихатися, вони все зрозуміли. Просто перед ними у скельній стіні, до якої було звернуто «голову» слоноподібної брили, зяяв темний отвір. Відстань між брилою та гірським схилом не перевищувала півметра.

— Схоже, що це він і є — слонячий хобот, — Гумбольдт указав на печеру.

Оскар підійшов ближче й зазирнув усередину.

— Овва, та тут же протяг! Схоже, що цей тунель має інший вихід… — Він несподівано замовк. — Дивіться, що я знайшов! — Юнак нахилився й підняв із землі уривок промащеного паперу, що застряг між камінням. — Що це таке?

Гумбольдт узяв знахідку й підніс ближче до очей.

— Це, якщо не помиляюся, частина упаковки від магнієвого смолоскипу. — Він відкрив свою наплічну сумку й витяг звідти прямокутний пакет. — Приблизно такого самого, як і цей. Входить до комплекту спорядження будь-якої серйозної експедиції, тому що може горіти не лише в повітрі, а й під водою… Ось, погляньте. Тут навіть збереглася частина етикетки й печатка!

— «Берлінський університет, — пошепки прочитала Шарлотта. — Професор Рихард Беллхайм».

— Ну як, вам потрібні ще якісь докази? — запитав дослідник. — Ні? Тоді вперед. Оскаре, як ти гадаєш, ми проліземо в цю діру?

— Ми ще не такі гладкі, проліземо, — недбало змахнув рукою юнак.

— Сподіватимемося, що так воно і є.

З цими словами Гумбольдт запалив смолоскип, і всі четверо рушили в глиб скелі.

Попереду мерехтіла крихітна пляма світла. Серце Оскара ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Смолоскип Гумбольдта згас хвилину тому, й у тунелі зробилося зовсім темно. Оскар не любив темряви, не любив перебувати в замкненому просторі, не любив не мати точки опори, не розуміти, де верх, а де низ. Через це виникало якесь неприємне відчуття, ніби похований живцем.

— Залишилося зовсім трохи, — почувся голос ученого. — Метрів із тридцять-сорок.

У вухах лунко вчувалося, як скрегочуть об каміння його важкі чоботи з металевими підківками. Згори сипалося дрібне каміння. Пилом засипало очі й забивало ніс. Оскар кашляв і сопів, але намагався не відставати від своїх супутників.

Поступово світла пляма почала збільшуватися. Гумбольдт і Шарлотта, які йшли попереду, вже вибралися назовні й тепер допомагали Елізі. Наближаючись до виходу з тунелю, Оскар бачив їхні обличчя. Рюкзак із Вілмою та запасом води у флягах, здавалося, важить не менше, ніж півтонни. Він тягнув хлопця донизу, ніби невідома сила намагалася втримати його в пітьмі й не дозволяла вийти до сонячного світла. Юнак зціпив зуби і рвонувся вперед. Іще кілька метрів. Сонце на мить засліпило його. Він відчув, як його обхопили сильні руки, витягли зі скельного отвору і знову опустили на землю.

— Чудово, мій хлопчику! З тобою все гаразд? — голос Гумбольдта повернув його до дійсності.

Оскар кивнув.

— Здається, так, —