ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

прислухатися до нього, мало того, стає з ним на один рівень, мізкує над його загадками, намагається знайти відповіді на запитання, розводить тут бозна-що… Та, хоч як дивно, опинившись із ним на одному рівні, Василь Анатолійович відчував, що стає вищим, ніж був. І хоч як опирався він сам собі, а майже завжди здавався на милість Янгола.

- … завжди зможуть підтримати?

Знову ні.

- Гаразд, - позіхнув лікар і підняв руки, - здаюся. То хто ж такі друзі?

- На ваш погляд, друзі - це ті, хто просто віддає вам усе, нічого не беручи взамін.

- Але ж…

- Я про те і кажу. Друзів не існує. Таких, якими ви собі їх уявляєте. Всіма вами рухає корисливість: гроші, зв’язки, а часом вам хочеться, щоби вас просто вислухали. Ви можете брати з них одну користь, вони з вас - іншу. Всього лиш різновид безгрошової торгівлі.

- Маячня! А якщо я хочу дружити з людиною, бо вона просто мені приємна?

- Тож бо й воно, лікарю. Ви отримуєте свій зиск від спілкування з нею - задоволення.

Василь Анатолійович вже розтулив було рота, щоб устряти в суперечку. Та вчасно згадав, хто він і що тут робить.

- Отже, в тебе не було друзів?

Янгол знову глянув на лікаря, мов на безнадійну дитину.

- Друзів, - наголосив він на цьому слові, - не було.

Ага, он воно що. Самотнє дитинство.

- Навколо мене існували інші особистості.

Такі ж, як і я. Досить розвинені й самодостат-ні…

От же нещастя! Яке ж воно самовпевнене, га!

- … самодостатні, щоб не шукати чиєїсь, як ви кажете, дружби: підтримки, схвалення…

- Ти спілкувався з ними?

- Коли було потрібно.

Не подобалося йому, видно, спілкування з однолітками. Напевне, був замкненою в собі дитиною. А батьки змушували - тоді й було це «потрібно». Говорити з ним про батьків узагалі неможливо. Намагався вже разів сто. Воно постійно ту саму пісню заводить. «Мене створила сила, яку в цьому світі називають Богом…» - і так далі. Потім іде про якусь циркуляцію світів, про якісь рівняння сталості, про… е-е… знов забув! Може, притягти до нього якогось фізика? Ану ж бо допоможе? Бодай зрозуміти, про що воно балакає і чи мають усі його розумні слова хоч якийсь зміст. Так, на чому ми зупинилися? Ага.

- А не розкажеш, де пройшло твоє дитин… пробач, херувимство?

- Тут.

Лікар здивовано глянув на нього.

- Тут - не в лікарні, - пояснив Янгол, - тут - у цьому світі.

- Знаєш, Янголе, я людина, проста людина. Я не можу мислити твоїми масштабами, тому спробуймо ще раз: пройшло твоє дитинство у цьому Всесвіті, більше того, на цій планеті, - а де саме?

- Скрізь. Але майже ніде.

- Що означає майже? Ти точно не можеш сказати? Не пам’ятаєш?

- «Майже», лікарю, означає наближення. Наближено ніде, приблизно ніде, для простішого розуміння можна знехтувати моєю присутністю.

- Тобто можна вважати, що тебе не було?

Янгол злегка кивнув.

- А де ж ти був, - Василь Анатолійович заплутався, - якщо ти був у цьому світі, але тебе тут не було? Яке тут простіше розуміння? Скільки можна знущатися з нещасного лікаря?

- Я ж сказав, майже не було, - Янгол пронизливо глянув йому у вічі. Від цього погляду серце провалювалося кудись униз і щось аж скімлило у шлунку. Цей погляд, як і глум, деколи проривався назовні, та відразу ховався, танув, щезав.

- Припустімо, я був на іншій грані.

- Грані чого?

- Світу. До речі, Василю Анатолійовичу, світ і Всесвіт - поняття зовсім різні, можна сказати, з різних сфер, тому, будь ласка, не плутайте їх.

- Домовилися, - згодився лікар, погамувавши нову хвилю знервованості й протесту, що вже підіймалася зсередини, - то що ти там казав про грані світу?

- Подивіться у вікно. Що ви бачите?

- Е-е… Небо, хмаринки…

- А я бачу ґрати.

Ой-ой-ой, от тільки не треба знову польотів. Теж мені, Гастелло хатній. Лікарнянорощений, ха-ха. Вже пострибав, уже політав. Донизу. Так ні, з другого поверху йому мало. Занизько. Видно, розгін йому потрібен. Псих. Спокійно. Звичайно, псих. А ти - лікар.

- Уявіть собі величезний куб, - провадив тим часом Янгол, - набагато більший од вас. І ви біля нього стоїте. Що ви бачите?

- Ну… куб.

- Ні, не куб, - аж зрадів той. Підловив, бачите, дурного лікаря! - Ви бачите лише одну його грань. Ту, біля якої стоїте. Так ви бачите й увесь світ. А я був з іншого боку, на іншій грані. Ясно?

- Але ж куб можна обійти.

- Можна. Та ви цього не робите. Розуму не вистачає, навіть не розуму, а взагалі, спромоги припустити існування більшої кількості граней.

- Чого це? - аж образився Василь Анатолійович. Ну чому ти, сказав сам собі, чому? Він такий самий псих, як і всі інші. А на психів, як відомо, ображатися - собі дорожче.

Янгол уважно глянув на нього. Потім похитав головою.

- Мабуть, я підібрав не досить точне порівняння.

Помовчали. Василь Анатолійович раптом згадав, на скільки процентів використовується людський мозок. Мало, дуже мало. Інша, більша частина чомусь не працює, ніби взагалі мертва. Те, що діє, оте малесеньке, це і є одна грань. А якщо ввімкнути все інше… може, тоді зумієм обійти куб? Ех, так не знає ж ніхто, як воно вмикається! Стоп. Знову. Знову повівся на цього Янгола. Знову слухаю його, як учень мудрого вчителя. Який же з нього вчитель? Молодий, можна сказати, замолодий псих, не більше. А всі великі вчителі були психами, тут же згадав він. Хоча б той