ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Інка насупилася. Вона не любила, коли отакі чіпають її тата. Тато був гарний, м’який і борода-тий, це все, що вона пам’ятала про нього. Вона різко зашморгнула блискавку на сумці. Ура, вийшло! Варто було тільки розсердитися на Ерастовича.

- Коли повернешся? - спитала її мама.

- Сьогодні, - якось невпевнено відповіла Інка. Ніби хотіла додати: припустимо. Коли вивчаєш Всесвіт, ні в чому немає певності. Інка грюкнула за собою дверима.

Днина була м’якою й теплою. Схожою на її татуся. Звично задерши веснянкуватого носа і міркуючи про будову світу, Інка попрямувала до тролейбусної зупинки. Хто сказав, що світ неможливо пізнати? Яка ж тоді мета може бути в людини? Інка обов’язково у всьому розбереться. Та вона вже розбирається. Вона вже міркує над такими речами, про які навіть не підозрюють усілякі там ерастовичі вкупі з їхніми дідусями-йолопами. Сіра маса. Тварини. Не живуть, а існують. Щоби жити, людині потрібен зміст. А який зміст у таких? Пожерти, поспати, отримати зарплатню, подивитися телевізора, полапати її матусю… Сірі, порожні особистості, позбавлені будь-якої індивідуальності…

- Ой, вибачте!

- Куди преш, дурепо?!

Не звертаючи уваги на образу, Інка попрямувала далі. От і знову врізалася в когось дорогою. Це щоб менше задирала свого веснянкуватого носа. Мислить вона! Міркує вона! Простих речей навколо не помічає, а над будовою Всесвіту міркує!

До школи Інка, звичайно ж, не дійшла. Вона туди не дуже й збиралася. Величезний конспект був конспектом з теорії відносності Айнштайна, яка, взагалі-то, застаріла, та кращого ще не вигадали, тому й намагалися запхати все нове в айнштайнівські рамки. Влазило воно не дуже, та якось влазило. Як Інчин конспект у сумку.

У сусідньому дворі був дуже гарний гараж із не менш гарним дахом. Цей дах впадав у вічі своїми розмірами: якщо сісти приблизно посередині, то знизу тебе не буде видно. Хіба що здалеку. Та кого цікавить здаля руде дівчисько, що тихенько собі смалить цигарку на даху гаража? Інка закурила, заглибилась у конспект. Дістала з кишені олівець - підкреслювати потрібні фрази. Олівець виявився ні до чого: конспект був стислий, і кожна фраза була наповнена змістом.

Вона вже відкинула недопалок, поклала олівець і, прикусивши кінчик язика, старанно вивчала написане, аж на плече лягла чиясь долоня.

- Привіт, руде! - гукнули весело. - Знову вчишся?

Ні, вона так ніколи й не навчиться розмовляти тихо. Знай кричить, полохаючи думки. Це була сусідська дівчина з екзотичним ім’ям Елоїза. Елка-людожерка. Подруга дитинства. Колись вони разом знайшли цей дах. Тепер мають право разом ним користуватися. Шкода. Інка із величезним задоволенням нагнала б зараз Елку. Вона була непогана, та якось дуже швидко втомлювала своєю присутністю. Доводилося терпіти.

Інка вже звикла терпіти. Останнім часом вона не співіснувала з людьми, вона терпіла. Поблажливу матусю разом з її ерастовичами (так званими інтелігентами), прибацаних друзів, які ніколи навіть не намагалися її зрозуміти, школу, вчителів, які виявилися дурнішими, ніж повинні бути вчителі, коханого, який був просто твариною із ненормально розвиненим інстинктом продовження роду. Інка зачинялася від них у комірці своїх знань, у власному маленькому нескінченому всесвіті й терпіла.

- Елко, куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- Цигарки є?

Елка зручно вмостилася поруч, закурила. З утіхою почала випускати димові кільця. Дивися, руде, як я можу! Яка я гожа й розумна! Елка була чорнява, завжди носила важкі грубі черевики, подерті джинси, яскраву бандану, й зі своєю різкістю, яку називала почуттям гумору, зараз була й геть не до речі.

- Татусик знов якусь мимру додому припер, - повідомила вона. Може й тому терпіла її Інка, що проблеми у них були схожі: в Інки з ерастовичами, у Елки - з мимрами. - А така вже ж бридка! Така дурепа! Спермотоксикоз у нього, чи що?

І вона з гордістю позирнула на Інку, чекаючи, доки та спитає, що воно за слово таке розумне - спермотоксикоз. Інка промовчала. Пауза затягнулася.

- До школи підеш? - спитала Елка нарешті.

- Після занять піду, - відповіла Інка.

- А чому після занять? - здивувалася подруга.

- До Бориса Едуардовича.

Борис Едуардович викладав фізику та був єдиною людиною, яка серйозно відповідала на Інчині питання.

- Слухай, - з підозрою примружилася Елка, - а у тебе з ним не того… не роман?

Елка, як і всі дівчата її віку, трохи схибнулася на статевих стосунках.

- Не того, - ображено відповіла Інка. Як таке взагалі можна подумати? Хіба їй, Інці, зараз до роману? Зараз, коли потихесеньку, крок за кроком відкриває вона для себе величезний Всесвіт?

Позаду почулося чиєсь напружене сопіння.

- Хімік лізе, - не обертаючись, повідомила Елка. Та це було ясно і без неї.

Так на гараж залазив лише він. Хімік, худорлявий хлопчина в окулярах, який мешкав у сусідньому будинку, теж був із тих, кого доводилося терпіти. Щоправда, його терпіти було трішечки легше, ніж інших. Він цікавився хімією, тому спільних тем для розмов із ним було достатньо, часом він міг навіть пояснити щось незрозуміле. Хімік був закоханий в Елку, нерідко навіть намагався освідчитися їй звичайним для його віку насмішкуватим, грубувато-обережним способом. За що постійно заробляв по мармизі. Теж стандартна ситуація - це означало, що й він їй подобається. Чудні діти! Хіба не можна просто сказати про це одне одному? Ні, не можна. Буде нецікаво жити. Підлітки!… Інка вкотре вже зловила себе на трохи зверхньому ставленні до однолітків. Так дорослі дивляться на бешкетування малої дитини.

- Хіміку, а куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- У нескінченність, - безапеляційно відповів той.

- У яку нескінченність, якщо він там уже є? - спробувала розтлумачити своє запитання Інка. Хімік замислено глянув у небо. Це означало, що точної відповіді він не знає. А якщо Хімік не знав точної відповіді, то вважав за краще взагалі не відповідати. І хутко намагався звернути розмову на інше.

- О, ти, пацанко, теж сюди приперлася?