Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

— Ну чого ти не лякаєшся? — ображено спитав він і зістрибнув на підлогу. — Раніше так прикольно верещала…

— Вигадай щось новеньке, — порадила я йому, — ти мене вже рік вішалкою лякаєш.

— А давай ти вигадаєш, мені розкажеш, а потім забудеш? — запропонував він мені.

— Фантазію ввімкни.

— О’кей, — він замислився, — а ти знаєш, що у нас хтось за дверима?

— Це не фантазія, Елвісе, це факт, — обломала я його.

— Тьху на тебе, нецікаво з тобою, — зовсім образився він.

Я підійшла до дверей, прислухалася. Там було тихо. Абсолютна тиша. Ніби й нема нікого.

— Відчиниш? — спитав Елвіс.

— Не знаю, — відказала я, — щось не дуже хочеться…

— А не кортить дізнатися, хто там?

— Кортить…

Я повернулася до кімнати, дістала з-під подушки осиковий кілок, знов прислухалася до тиші у коридорі.

— Знаєш… — чомусь пошепки сказав Елвіс, — мені здається, він не намагається увійти… і не чекає, що ти вийдеш. Він просто сидить під дверима. Як собака.

Собака… Я стиснула кілок.

— Навіщо собаці сидіти під дверима?

— Тому що він тебе любить, — запропонував відповідь Елвіс.

Здається, у мене немає знайомих, закоханих

у мене собак. Мало того — знайомих, закоханих

у мене небезпечних собак. І раптом я зрозуміла: я не хочу відчиняти двері, щоб подивитися, хто за ними. Вперше в житті — не хочу. Мій страх уперше подолав мою допитливість.

— Ну і хай собі сидить, — відповіла я Елвісові, — якщо завтра зранку ще сидітиме, тоді перевірю, хто це.

— Ти злякалася?! — здивувався Елвіс.

— Так… Мабуть, злякалася…

А, може, просто зрозуміла, що існують речі, яких краще не знати.

Я ковтнула кави й продовжила писати. Елвіс ввімкнув телевізор і почав клацати канали.

— Елвісе, — гукнула я, — о другій ночі реаліті-шоу не показують!

— А серіали про кохання? — з надією спитав він.

Здається, він і справді дуже скучив за Мавкою. І, може, сподівався, що то вона стоїть за дверима. Але розумів, що ці сподівання — марні. Бо Мавка не була небезпечною для нас. А те, що стоїть за дверима, — було.

Воно пішло о п’ятій ранку, коли заспівали півні. А я зварила собі ще кави і вирішила податися до баби Галі. Елвіс напросився зі мною. Заліз мені на плече, й ми вирушили. Вранішній туман був ще густішим, ніж вечірній. Людей на вулиці ще не було. Дехто ще спав, дехто вже збирався на роботу, а дехто, може, й хотів би вже вийти з дому, та чекав, щоби хоч трохи розвіявся туман, тому що боявся його. Точніше — боявся того, хто міг із цього туману вийти.

Багато людей зникає в тумані. Декого потім знаходять: інколи живого. Частіше — мертвого. Декотрих не знаходять взагалі. Їх поглинає туман, здається, вони розчиняються в ньому.

Я майже не боюся розчинитися в тумані. Я ношу з собою осиковий кілок і силу-силенну амулетів, що їх дала мені баба Галя. Серед них є навіть драконячий зуб і луска з русалячого хвоста, як стверджує баба Галя. Поруч зі мною частенько ходить Елвіс, а що не кажи, дикий лісовий кіт — це непоганий захист. Я знаю, як поводять себе всі представники місцевої нечисті.

Тому я майже впевнена, що не зникну в тумані. Майже — бо в цьому тумані ні в чому не можна бути певним.

Ми йшли довго, повільно. Я уважно роззиралася довкола. Елвіс, здається, теж. Принаймні, він мовчав. А мовчить котяра дуже нечасто.

Сьогодні було тихо: ми побачили в тумані дві невиразні постаті, та вони, мабуть, теж нас помітили, тому швидко відійшли кудись убік. У тумані майже всі намагаються відходити вбік. Навіть якщо це не люди. Нечистій силі теж не хочеться заробити срібну кулю, осиковий кілок у серце чи й просто кувалдою по голові.

До баби Галі дійшли спокійно, без пригод.

Навколо її старезної маленької хатки туман здавався набагато густішим. Він зібрався біля ґанку, геть розчинив у собі нижню частину хати й повз угору, клубочучись у повітрі. Раптом мені здалося (лише на секунду здалося), що ця хата і є джерелом нашого дивного туману. Ось тут, під ґанком, він народжується. Ось повільно струмує вгору. А ось розповзається довкруги, намагаючись охопити все і всіх, пролізти у вікна, двері, шпарини, схопити і розчинити в собі. Я хитнула головою, відганяючи мару. Зайшла на ґанок. Постукала.

Одразу ж за хатою починався ліс. Темний, густий, вогкий ліс. Інколи я підходила до нього, часом бувала у ньому. Та зараз здалося, що він аж надто близько. Мабуть, через те, що двері не відчиняли. Я постукала ще раз. І знову надовго запала тиша. Елвіс м’яко плигнув з мого плеча. Сів на землі так, аби наглядати за тим, що відбувається у мене за спиною. І знов тиша. Я постукала втретє — цього разу спеціальним стуком, якого колись навчила мене баба Галя.

Двері нарешті відчинили. Домовик.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт, — сказав Елвіс, — а де бабця?

Домовик насупився. Взагалі-то він завжди був насуплений. Це давня традиція домовиків — ходити насупленими. Мабуть, вони вважають: що більш сердитий домовик, то легше йому охороняти хату — відлякувати відвідувачів.

— Баба Галя у лісі, — офіційним тоном повідомив він, — буде за півгодини. Якщо хочете, — можете почекати всередині.