Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Також не можна не згадати тут звинувачення декого з критиків у надмірних описах насильства та жорстокості, які у візуальному вираженні чинять набагато сильніше враження, ніж у текстовому. Та світова класика знає чимало творів із описами жорстокості, — до прикладу, хоча би Гомерову «Іліаду», яку, все ж, ніхто, незважаючи на надмірну кількість кривавих сцен, не викидає зі шкільних програм. А тим часом Араґорн, Боромир, Фарамир і Еовін аж ніяк не менш звитяжні постаті, ніж Ахіл, Патрокл, Одіссей чи Верґіліїв Еней.
Середзем’я у Толкіна є справжнім світом, реальним макрокосмом, великим, недослідженим і незнаним простором. У цьому великому світі розташований також мікрокосм, затишна «маленька батьківщина» Шир, де гобіти живуть у спокої та злагоді. Досить прочитати описи бенкетів у Більбо, щоби переконатися, що Толкін створив для своїх улюблених персонажів такий собі «рай на землі», ціну якого вони починають по-справжньому розуміти, лише залишивши його та вирушивши в небезпечні мандри. Але саме в мандрах, під час випробувань герої (і не лише гобіти, а й навіть такий витязь, як Араґорн) зростають, розвиваються й фізично, і духовно, вчаться розуміти інший, відмінний від їхнього маленького краю, світ. Ця еволюція, що відбувається під впливом зовнішніх подій, які також викликають приголомшливі внутрішні переживання, свідчить, що «Володар Перстенів» — це також і «роман виховання» («Bildungsroman» або «Entwicklungsroman», як кажуть німці), бо зростання та духовний розвиток персонажів мусять спричинити духовний розвиток і читача. Макрокосм втручається в мікрокосм, надає йому імпульсу, й мікрокосм відповідає на це втручання, неначе порошинка чи маленький камінець, що, зворухнувшись, викликає обвал у горах. Герої вирушають у мандри, щоби колись таки повернутися додому, проте перед ними лежить дуже довгий, практично нескінченний шлях.
Дорога ця вперед веде,
Все далі від моїх дверей.
Де зупинюся я, і де
Моя снага на ній умре?
Затято я карбую крок,
Попереду все ширший шлях,
Все більше пасток і стежок.
А потім що? Не знаю я.
Завданням, призначенням, високою місією героїв (хоч і не всі вони, може, свідомі цього) є порятунок, збереження, спасіння і власного мікрокосму, й усього навколишнього світу, макрокосму. І ця думка цілком закономірно підводить нас до чи не найважливішого виміру Толкінового шедевру — його теологічного, філософського навантаження.
На цю тему існує величезний масив літератури — досліджень і коментарів. Для серйозного науковця, безперечно, цінними були би передусім уже згадана вище ілюстрована авторизована біографія письменника Гамфрі Карпентера (Carpenter Н. Tolkien: A Biography. — Boston: Houghton Mifflin Company, 1977), монографія Джозефа Пірза «Толкін: людина і міф» (Pearce J. Tolkien: Man and Myth. — San Francisco: Ignatius Press, 1988), розвідка Ральфа Сі Вуда «Євангеліє від Толкіна» (Wood R.C. The Gospel According to Tolkien — Visions of the Kingdom in Middle-earth. — Louisville-London: Westminster John Knox Press, 2003). Але найважливіші все-таки першоджерела, праці самого Толкіна: вже згадуваний «Сильмариліон», есей про казку («On Fairy-Stories» (1966, а первісний варіант есею написано ще 1938 року) та листування письменника (опубліковано 1981 року), особливо з Клайвом Льюїсом і сином Крістофером. У листах до друзів і до критиків Толкін коментує різні погляди на свій твір, погоджується чи не погоджується з трактуваннями й оцінками, дає власні пояснення сюжету і характерів. Ось деякі з думок Толкіна: «Царина казки і широка, і глибока, і висока, вся наповнена безліччю речей: різноманітних звірів і птахів знаходимо ми там; безкраї моря та незчисленні зорі; там є зачарована краса та постійно присутня небезпека; там воєдино злиті радість і сум, як гострий двосічний меч; потрапивши у простір казки, людина прагне кричати від щастя, але саме це багатство та дивовижні чари казки запечатують її вуста. І поки мандрівник перебуває там, усередині, його небезпечно будь-що запитувати, бо двері можуть раптово зачинитись, а ключ — загубитися»[63].
Навіть при першому, поверховому, прочитанні трилогії в ній уже відчувається релігійна, духовна глибина твору. Причина цього, очевидно, — те, що події, описані в тексті, є по-епічному великими, приголомшливими, а взаємини між героями також повняться бурхливими пристрастями. Тож, замислившись глибше, ввійшовши в надра твору, читач опиняється у світі суто духовному, в якому вершиться певна велична містерія з її почасти незбагненними чинниками. Згадується вислів Гамлета, звернений до Горація, про ту незліченну кількість речей у світі, які й не снилися нашим мудрецям. Особливо сповнена премудрості мова Ґандалфа, в якій постійно вчувається щось більше, ніж сказано вголос, — це натяк на Провидіння, вищу силу, що керує всім і всіма, проте не позбавляє людей власної волі.
У трилогії, як про це вже не раз говорилося, головним стрижнем є гострий, безкомпромісний конфлікт між добром і злом. І харитативна, глибоко християнська любов до ближнього, повага до життя, інші чесноти — це саме ті риси, які й вирізняють позитивних персонажів книги. Метахристиянська космологія Толкіна має під собою цілковито християнську базу. У діях персонажів релігійне навантаження, натхення підсвідоме, але дуже чітке та виразне. Серед багатьох світлих постатей у тексті є декілька найбільш позитивних: Ґандалф, Фродо й Араґорн — така собі модифікована версія святої Трійці. Кожен із трьох уособлює якийсь фрагмент вічності. Кожен із трьох (але й інші персонажі, як-от ельф Леґолас Зеленлист, гном Ґімлі син Ґлоїна, гобіти Мері, Піпін і Сем, — теж) готовий принести себе в жертву
