Меч приречення - Анджей Сапковський

Ондатра плюнув, обернувся на п’яті та пішов. Деїнті, замислений, чухрав голову, аж чуб тріщав.

— Хлопці, я наче щось докумекав, — сказав він урешті. — Вже знаю, що нам робити. Ходімо до банку. Якщо хтось може щось у цьому втямити, то цим хтосем є саме мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

III

— Я не так уявляв собі банк, — шепнув Горицвіт, роздивляючись приміщення. — Геральте, а де ж вони тут тримають гроші?

— А дідько його знає, — тихо відповів відьми́н, затуляючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Дуля з маком. Я роздивився. Тут підвалу нема.

— То, напевне, на горищі.

— Звольте до конторки, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди та краснолюди незрозумілого віку, що сиділи за довгими столами, були зайняті покриванням аркушів пергаменту рядами цифр та літер. Усі без винятку сутулилися та ледь висували язики. Як оцінив відьми́н, праця була пекельно монотонною, але видавалося, що вона повністю поглинає робітників. У кутку, на низенькому дзиґлику, сидів дідусь, на вигляд жебрак, що гострив пера. Це йшло йому не вельми швидко.

Банкір старанно зачинив двері конторки, пригладив довгу білу плекану бороду, де-не-де поплямлену чорнилом, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледве застібався на показному череві.

— Чи знаєте пане Горицвіте, — промовив, сідаючи за величезний магонієвий стіл, завалений пергаментами. — Я зовсім не так уявляв собі вас. А ваші пісеньки мені відомі, чував. Про королівну Ванду, яка втопилася в ріці Дуппі, бо ніхто її не хотів[36]. І про голуба миру, що впав до сортиру…

— Це не моє, — Горицвіт почервонів зі злості. — Я ніколи нічого схожого не писав!

— А. То вибачайте.

— Може ми перейшли б до справи? — втрутився Деїнті. — Час підганяє, а ми про дурниці. Вімме, в мене великі клопоти.

— Цього я й боявся, — покивав головою краснолюд. — Ти ж пам’ятаєш, що я тебе перестерігав, Бібервельте. Казав тобі три дні тому — не вкладай гроші у згірклий жир. Що з того, що він дешевий, номінальна ціна несуттєва, суттєва прибуткова норма при перепродажі. Так само трояндова олія і той віск, і ті глиняні миски. Що тебе опосіло, Деїнті, щоб купувати те дрантя, і то ще й за живі гроші, замість з розумом заплатити акредитивом чи векселем? Я ж тобі казав, що кошти складування у Новіграді дідьчо високі, вже через два тижні утричі перевершать вартість того товару. А ти…

— Ну, — тихо застогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?

— А ти на те, що без паніки, що ти геть-усе продаси за двадцять чотири години. А тепер приходиш і заявляєш, що в тебе клопоти, а при цьому дурнувато посміхаєшся, либонь, щоб мене розжалобити. Що, не йде, правда? А кошти зростають, ні? Ге, негаразд, негаразд. Як тебе з цього витягнути, Деїнті? Коли б ти хоч застрахував той мотлох, то я б зараз послав котрогось канцеляриста, щоб потайки підпалив склад. Ні, мій любий, єдине, що можеш зробити, — це підійти до справи по-філософськи, сказати собі «срав пес на той овес». Це торгівля, раз заробиш, раз утратиш. Та й, зрештою, що то за гроші, той жир, віск та олія. Плюнути ні на що. Порозмовляймо про серйозніші справи. Скажи, чи я вже маю продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти і п’яти шостих.

— Га?

— Ти що, оглух? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — рівно п’ять і п’ять шостих. Сподіваюся, ти повернувся, щоб ударити по руках? Деїнті, сім ти й так не дістанеш.

— Я повернувся?

Вівальді погладив бороду і вискубав з неї крихти струцля.

— Ти був тут годину тому, — спокійно сказав він, — і дав доручення тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, яку заплатив, — це дві коруни сорок п’ять копперів за фунт. Це надто високо, Деїнті, навіть при такому винятково вдалому ринку. Гарбарні вже, напевно, умовилися і солідарно триматимуть ціну. Головою ручаюсь…

Двері розчинилися і до конторки вбігло щось у зеленій повстяній шапці та кожушку з лататих кроликів, перепоясаному конопляним поворозом.

— Купець Сулімир дає дві коруни п’ятнадцять, — кувікнуло воно.

— Шість і одна шоста, — швидко полічив Вівальді. — Що робити, Деїнті?

— Продавати! — гукнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще вагаєшся, холера?

До конторки вбігло друге щось, у жовтій шапці та опанчі, схожій на старий лантух. Як і перше щось, мало близько двох ліктів зросту.

— Купець Бібервельт наказав не продавати нижче семи! — вереснуло, втерло носа рукавом і вибігло.

— Ага, — промовив краснолюд після довгої мовчанки. — Один Бібервельт каже продавати, інший Бібервельт каже чекати. Цікава ситуація. Що діємо, Деїнті? Відразу перейдеш до пояснень чи почекаємо, доки якийсь третій Бібервельт накаже вантажити кору на галери і вивезти до Країни Песиголовців? Ге?

— Що це таке? — ледь вимовив Горицвіт, вказуючи на щось у зеленій шапці, яке досі стояло біля дверей. — Що це таке, холера?

— Молодий гном, — сказав Геральт.

— Безсумнівно, — сухо підтвердив Вівальді. — Це не старий троль. Зрештою, несуттєво, що це. Давай, Деїнті, я слухаю.

— Вімме, — промовив половинчик. — Дуже тебе прошу. Не задавай питань. Трапилося щось жахливе. Вважай і прийми, що я, Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, чесний купець, навіть не здогадуюся, що тут відбувається. Розкажи мені все, детально. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.

— Цікаво, — промовив краснолюд. — Ну, але за комісійні, що я їх беру, мушу виконувати бажання клієнта, хоч би якими вони були. Отож слухай. Ти прибіг сюди три дні тому, задиханий, дав мені в депозит тисячу корун і зажадав авалю на вексель, виписаний на суму в дві тисячі п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі аваль

— Без гарантії?

— Без. Я тебе люблю, Деїнті.

— Кажи далі, Вімме.

— Другого дня зранку ти вбіг із грюканням і тупанням, вимагаючи, щоб я відкрив акредитив на банк у Визимі. На чималу суму трьох тисяч п’ятисот корун. Наскільки я пам’ятаю, бенефіціантом мав бути якийсь Тер Лукокян, він же Трюфель. Ну що ж, я відкрив такий акредитив.

— Без гарантії, — промовив половинчик із надією в голосі.

— Моя симпатія до тебе, Бібервельте, — зітхнув банкір, — закінчується на сумі три тисячі корун. Цього разу я взяв у тебе розписку, що у випадку несплати млин мій.

— Який млин?

— Млин твого тестя, Арно Хардботтома, у Споришевій Луці.

— Я додому не вернуся, — заявив Деїнті