Меч приречення - Анджей Сапковський
Шапель не торкнув ліктя Геральта.
— Пане відьми́не, — тихо сказав він, повернувшись спиною до решти. — Мені відомо, що деякі міста, на відміну від Новіграду, позбавлені божественної опіки Вічного Вогню. Припустімо, що створіння, на векслінга схоже, розбишакує в якомусь з таких міст. Цікаво, за яку суму ви взялися б тоді піймати векслінга живцем?
— Я не наймаюсь полювати за потворами в людних містах, — знизав плечима Геральт. — Міг би потерпіти хтось сторонній.
— Ти аж так переймаєшся долею сторонніх?
— Аж так. Бо, зазвичай, відповідальність за їхню долю покладається на мене. І загрожує наслідками.
— Розумію. А чи не була б турбота долею сторонніх обернено пропорційною розміру оплати?
— Чи не була б.
— Відьми́не, твій тон не надто мені подобається. Але гаразд, я розумію, на що ти хочеш натякнути цим тоном. Натякаєш, що не хочеш зробити того… про що я міг би тебе попросити, а при цьому розмір оплати не має значення. А вид оплати?
— Не розумію.
— Я так не вважаю.
— А все-таки.
— Суто теоретично, — промовив Шапель, тихо, спокійно, без злості чи погрози в голосі, — було б можливим, що платою за твої послуги стала б гарантія, що ти і твої приятелі виїдете живими… з теоретичного міста. Що тоді?
— На це питання, — паскудно усміхнувся відьми́н, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви кажете, шановний Шапелю, слід було б опрацювати практично. Я ніскільки до цього не рвуся, але якщо виникне потреба… Якщо не буде іншого виходу… Я готовий це опрацювати.
— Гм, можливо, ти й маєш рацію, — безпристрасно промовив Шапель. — Ми надто багато теоретизуємо. Що ж стосується практики, то бачу, що співробітництва не буде. Може, це й на краще? В будь-якому разі, тішу себе надією, що це не стане приводом до конфлікту між нами.
— Я теж, — промовив Геральт, — тішу себе такою надією.
— Тож нехай палає в нас така надія, Геральте із Ривії. Ти знаєш, що таке Вічний Вогонь? Незгасне полум’я, символ порятунку, дорога, вказана в темряві, обітниця прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Геральте, — це надія. Для всіх, для всіх без винятку. Бо якщо існує щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… то цим чимось є саме надія. Пам’ятай про це. Приємно було познайомитися, відьми́не.
Геральт поклонився, офіційно, мовчки. Шапель якусь мить дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через площу, не оглядаючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи рівний стрій.
— Ой, мамусю моя, — заквилив Горицвіт, лякливо оглядаючись за відходячими. — Ото нам пощастило. Якщо тільки це кінець. Якщо вони нас зараз не заметуть…
— Заспокойся, — сказав відьми́н, — і перестань скавуліти. Адже нічого не трапилося.
— Ти знаєш, Геральте, хто це був?
— Ні.
— Це був Шапель, уповноважений у справах безпеки. Таємна служба Новіграду підлягає церкві. Шапель не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, найбільш впливова і найнебезпечніша особа в місті. Всі, навіть Рада й цехи, тремтять перед його портками, бо він першорядний лайдак, Геральте, упоєний владою, як павук мушиною кров’ю. Хоч пошепки, але в місті подейкують, на що він спроможний. Безвісти зниклі люди. Фальшиві звинувачення, тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабунок. Здирництво, шахрайство й афери. На богів, у гарну ж історію ти нас уплутав, Бібервельте.
— Облиш, Горицвіте, — чмихнув Деїнті. — Саме тобі нічого боятися. Трубадура ніхто не зачепить. Із незрозумілих мені причин ви недоторканні.
— Недоторканний поет, — ячав Горицвіт, усе ще блідий, — теж може у Новіграді потрапити під надто швидкий віз, смертельно отруїтися рибою або ж нещасливо втонути в канаві. Шапель — спеціаліст щодо таких нещасних випадків. Те, що він узагалі розмовляв з нами, я вважаю неймовірним. Одне певне, він цього не зробив без причини. Щось замислив. Побачите, зараз нас у щось уплутають, закують і потягнуть на тортури іменем закону. Це так тут робиться!
— В тому, що він каже, — промовив половинчик до Геральта, — чимало правди. Мусимо бути насторожі. І як цього негідника Шапеля ще земля носить! Вже багато років кажуть, що він хворий, що кров його заливає і всі чекають, коли завалить кіти[35]…
— Замовкни, Бібервельте, — боязко засичав трубадур, оглядаючись, — бо ще хтось почує. Дивіться, як усі на нас витріщаються. Кажу вам, забираймося звідси. І раджу, серйозно поставмося до того, що Шапель нам говорив про доплера. Я, наприклад, ніколи в житті не бачив жодного доплера, як треба буде, то й перед Вічним Вогнем присягну.
— Дивіться, — раптом сказав половинчик. — Хтось до нас біжить.
— Тікаймо! — завив Горицвіт.
— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Деїнті та прочесав чуприну пальцями. — Я його знаю. Це Ондатра, тутешній купець, скарбничий Цеху. Були в нас спільні справи. Гей, гляньте, яка в нього міна! Наче в портки наклав. Гей, Ондатро, ти мене шукаєш?
— Клянуся Вічним Вогнем, — сапнув Ондатра, зсуваючи на потилицю лисячу шапку та обтираючи чоло рукавом. — Я був певен, що тебе затягнуть до хурдиги. Чудо, справжнє чудо. Дивно мені…
— Мило з твого боку, — з натиском промовив половинчик, — що ти дивуєшся. Ще нас потіш, пояснивши, чому.
— Не грай вар’ята, Бібервельте, — зморщився Ондатра. — Ціле місто вже знає, який ти інтерес зробив на червеці. Всі про це гудуть, то, видно, й до ієрарха дійшло, і до Шапеля, який ти спритник, як хитро виграв на тому, що трапилося в Повісі.
— Ти що плетеш, Ондатро?
— О богове, перестав би ти, Деїнті, замітати хвостом наче лисиця. Ти купив червець? За півціни, п’ять двадцять за корець? Купив. Користаючи з низького попиту, заплатив авалізованим векселем, ні гроша готівкою не виклав. І що? Протягом одного дня перепродав усю партію за ціною, вчетверо вищою, ще й готівкою на стіл. Нахабно заявиш, що це просто поталанило? Що ти, купуючи червець, нічого не знав про переворот у Повісі?
— Про що? Що ти таке кажеш?
— У Повісі стався переворот! — ревнув Ондатра. — І оця, як її… ліворуція! Скинуто короля Ріда, зараз там править клан Тисенідів. Двір, шляхта і військо Ріда вдягалися в синє, тому тамтешні ткальні купували лишень індиго. А колір Тисенідів — червоний, тому індиго подешевшало, червець пішов угору, а тоді вийшло на яв, що то ти, Бібервельте, тримаєш лапу на єдиній саме доступній партії. Га!
Деїнті мовчав, насупившись.
— Хитро, Бібервельте, нічого не скажеш, — вів далі Ондатра. — І нікому ні слова, навіть приятелям. Коли б ти мені щось сказав, то, може, усі б заробили, можна б навіть факторію спільну заснувати. Однак ти волів сам, потайки. Як хочеш, але тепер на мене не лічи!
