Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— І що, по-твоєму, це могло б бути?

— Я отримав звістку від Гумбольдта з Парижа. Він повідомляє, що ледве врятувався від замаху на своє життя та життя своїх супутників. Зауваж лишень, опис того чоловіка, який його переслідував, якнайточніше відповідає опису зовнішності убивці кінного жандарма, що наведений у статті з «Фігаро». Спочатку Папастратос, потім Гумбольдт… не думаю, що це звичайний збіг.

Старий зберігав мовчання.

— Ти щось знаєш про замах у Парижі?

Архітас відхилився назад. Деякий час у кабінеті панувала глибока тиша. Нарешті, старий промовив:

— Ясна річ.

— Я хочу знати, що відбувається.

Старий зітхнув.

— Взагалі-то ми — твій батько і я — не хотіли залучати тебе до цієї справи. Ми воліли зберігати таємницю.

— Запізно. Ми вже по вуха в цій проблемі. Родина — це найголовніше. Хіба не ти мені це повторював повсякчас? Ти ж і справді так вважаєш!

Архітас обурено зблиснув очима, проте й цього разу вчасно опанував себе.

— Ну, гаразд, побачимо, чи готовий ти прийняти правду такою, яка вона є. Чоловік, про якого згадується в газетній статті, — асасин, професійний убивця. Я найняв його, щоб прибрати з дороги Гумбольдта, оскільки не бажаю, щоб він пхав носа у справи, які його абсолютно не стосуються.

— Що?! — Ставрос не міг повірити. — Тобто ти хочеш, щоб його вбили?

— Якщо він помре, то тільки через тебе. Через тебе, й більше нікого!

Його вказівний палець затремтів і завис у повітрі.

— Я просив тебе відкликати вченого і припинити його марні пошуки, проте ти не побажав мене слухати.

— А Папастратос?

Старий смикнув худорлявим плечем.

Ставросу здалося, що цієї миті земля розверзлася в нього під ногами. Він остаточно зрозумів — його дід утратив розум.

— Але чому? Я нічого не розумію…

Глава сім’ї висунув шухляду письмового столу й вийняв із неї старий лист.

— Настав час довести, мій любий хлопчику, чи готовий ти володіти родинними таємницями й розпоряджатися ними як дорослий чоловік.

Ставрос здійняв на нього здивований погляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Наше прокляття!

Старий нібито виплюнув ці слова.

— Загрозу, що нависає над нашою родиною вже багато років, неначе ніж гільйотини. І не лише над нами, але й над багатьма чесними афінянами.

— Нічого не розумію…

— Тоді прочитай ось це.

Старик простягнув онуку листа.

Ставрос із хвилюванням розгорнув пожовклий аркуш паперу. Лист, очевидно, було написано кілька років тому, й він пройшов крізь багато рук. Чорнило де не де розпливлося від вологи. Він спробував розібрати написане, проте світла в затемненому кабінеті явно не вистачало. Він підійшов до вікна й відсунув штору.

Коли ж Ставросу вдалося прочитати все від першого до останнього рядка, його очі широко розплющилися від жаху. Він вражено подивився на діда.

— Це… я просто не можу повірити!

— Доведеться! Цей лист потрапив до мене п’ять років тому. І відтоді не було й дня, щоб я не перечитував його. — Старий прокашлявся. — Спочатку я вирішив, що це фальшивка. Дурний жарт або витівки конкурентів, однак тепер я переконаний, що лист справжній, а все, що в ньому написано, — чистісінька правда.

— Але як таке можливе? Людина, яка написала це, вже багато років мертва.

— І ти можеш показати мені докази?

Ставрос здивувався.

— Що ти маєш на увазі?

— Тільки те, що всі ми помиляємося. Адже тут ясно сказано, що його головна мета — знищити нас і все, що має до нас хоча б якесь відношення. Він має намір знищити нашу родину й наші кораблі один по одному. Саме це й почало зараз відбуватися. Він пише, що мститиметься доти, аж поки не знищить до ноги весь наш рід.

Ставрос важко опустився на стілець біля письмового столу. В його голові все змішалося настільки, що думка про найманого убивцю відійшла на задній план.

— Розкажи мені про це, — попросив він. — Усе як є.

Старий опустив зморшкуваті повіки.

— Ні. Я заприсягнувся ніколи більше не вимовляти ім’я цієї людини.

— Але…

— Хіба ти вже забув про корабель, що його ця диявольська конструкція потягла на дно? П’ятнадцять наших найкращих моряків знайшли свою могилу в морських глибинах. Я й досі бачу їхні мужні обличчя!

— Це був нещасний випадок, — заперечив Ставрос. — Дуже шкода, що на морі таке час від часу трапляється. Але ж як автор листа міг дійти думки, що ми якось пов’язані з цим?

Старий знизав плечима.

— І гадки не маю. Та мене це й не цікавить. Важливо те, що він вірить у це й загрожує нам смертю. І не лише родині Нікомедесів, а й усім, хто в минулому не зумів оцінити його геніальний, як він вважає, витвір. Країкосам, Ксеносам, Галанісам — практично всім великим афінським судновласникам. Нам довелося зібрати їх разом, щоб порадитися, як бути, й на таємній нараді ми прийняли декілька важливих рішень.

Здавалося, Ставросу відібрало мову. Якби він знав, що відбувається насправді, то хіба ж він залучав би до цієї справи Гумбольдта?!

— Виходить, немає ніякого морського чудовиська, і всі балачки про нього — чистісінька брехня?

— Ба, ні, любий мій, воно все-таки існує. Проте це не тварина, яка створена з плоті і крові. — Голос старика затремтів. — Ця людина своїм жахливим витвором