Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Нікола вас рекомендує? Насправді? Це просто чудово!

Поки інженер читав листа, Оскар скоса роздивлявся сивочолого чоловіка, не в силі зрозуміти, чому той видається йому знайомим.

— Ви теж розмовляєте німецькою? — наважившись, нарешті запитав чоловіка Оскар.

— Дуже погано, — відповів той. — Я вивчав вашу мову багато років тому і пам’ятаю не так уже й багато слів.

— Ви теж інженер-суднобудівник? — знову запитав Оскар, котрому не терпілося з’ясувати, звідки він знає цю людину.

— Думаєте, так само, як Іполіт? О ні! — Навколо очей у сивого чоловіка з бородою з’явилися добродушні зморщечки. — Я працюю на біржі і є членом міської ради. Справа в тому, що я замовив мсьє Рембо збудувати для мене яхту. Ось чому я тут.

Оскар поглянув на креслення. Яхта здалася йому чудовою. З вузьким і довгим корпусом, елегантними обрисами, вона, напевне, була дуже швидкохідною. Судно мало назву «Скотія». Юнак миттєво пригадав, що таке ж саме ім’я мав корабель, котрий першим атакував «Наутілус» капітана Немо. Оскар із посмішкою кивнув на креслення.

— Ви, напевне, читали книгу?

— Ти маєш на увазі «Двадцять тисяч льє під водою»? — Бородань із моноклем затрусився від сміху, який ледве міг стримати. — Ну, взагалі, можна й так сказати.

— Чудова книга, чи не так? Як на мене, то це найкращий твір Жуля Верна після «П’яти тижнів на повітряній кулі», «Подорожі до центру Землі» й «Таємничого острова». Та будьте обережні, щоб вашу яхту не спіткала та ж сама доля, що й «Скотію» з роману. Буде дуже шкода.

Чоловік щиро розреготався й поплескав Оскара по спині.

— Іполіте, мені вже час іти, — звернувся він до інженера. — Тримай мене в курсі всіх справ. Бувай!

Він уклонився, трохи піднявши свою каску, і, злегка накульгуючи, попрямував до воріт цеху.

— Приємна людина, — сказав Оскар. — До того ж, розуміється на гарній пригодницькій літературі. Уявіть, він навіть читав «Двадцять тисяч льє під водою»!

Рембо кинув на Оскара насмішкуватий погляд поверх окулярів.

— Читав? Але ж це він і написав цю книгу!

Оскар остовпіло закляк.

— Ви хочете сказати, що це…

— Мсьє Жуль Габріель Верн власною персоною. І зараз я отримав замовлення на будівництво його яхти.

— Але це… це…

Оскар був вражений до глибини душі. Ну, звісно ж! Ось звідки ця дивовижна впевненість, що він знає цю людину. Кілька років тому він бачив портрет письменника в одній із його книжок. І хоча за цей час мсьє Верн дещо постарів, та схожість залишилася.

— Але ж він сказав, що працює на біржі і є членом міської ради?

— Тому що саме цим він зараз і займається. Після закінчення роману «За вісімдесят днів навколо світу» мсьє Верн зробив перерву у своїй творчості. Та повернімося до листа. Тесла пише, що ви хочете зафрахтувати моє судно для експедиції у Середземне море.

— Саме так.

— У принципі, це можливо, та стане вам вельми недешево.

Гумбольдт кивнув.

— Я розумію. І все ж, для нас це конче необхідне. Людина, яка поставила перед нами це завдання надзвичайної важливості, не рахуватиме копійки.

— Гм… — Коротун на деякий час поринув у роздуми, а потім скинув очі на Гумбольдта. — Мсьє Тесла вчинив мудро, направивши вас до мене. Абсолютно випадковий збіг — я нещодавно завершив будівництво нового підводного апарата, котрий потребує випробувань. — Очі конструктора спалахнули, як пара вуглинок, щойно він обмовився про своє дітище. — Хочете поглянути?

— Із величезним задоволенням.

— Тоді ходімо за мною! — Рембо швидкими кроками попрямував до виходу з цеху.

Оскар тим часом усе ще перебував як у тумані. Подумати лишень — він щойно розмовляв із самим Жулем Верном! Людиною, котра написала цілу купу чудових книжок! І письменник дружньо поплескав його по спині, ніби старого знайомого…

Поринувши в ці думки, Оскар брів за інженером-суднобудівником, раз у раз спотикаючись об якісь залізні конструкції. Де б вони не проходили, робітники припиняли роботу і привітно піднімали каски. Незважаючи на свій зріст і трохи кумедну зовнішність, Рембо, схоже, користувався тут глибокою пошаною.

За воротами цеху-гіганту інженер повернув праворуч.

За той час, що вони провели у гомінкому цеху, погода трохи покращилася. Повітря потеплішало, а неквапливі хмаринки, що повзли по небу, і крики чайок створювали літній настрій. Дорогою Гумбольдт представив суднобудівникові Елізу та Вілму, яка дрімала в сумці, що висіла на плечі економки. Тепер уже в повному зборі вони рушили до віддаленого кута верфі.

Там перед ними постало дивне видовище. На стропах двох підйомних кранів, злегка розгойдуючись на висоті трьох метрів над землею, висіла лита сталева куля, що досягала чотирьох метрів у діаметрі. І якби не ілюмінатори з товстого свинцевого скла, що були вмонтовані у стінки кулі, вона була б схожою на гігантське гарматне ядро.

На перший погляд, усе виглядало напрочуд просто, та, лише зазирнувши всередину, можна було зрозуміти, наскільки складною та дотепною є конструкція апарата. За склом ілюмінатора Оскар побачив безліч важелів, кнопок і вимикачів невідомого призначення, а також багато вентилів і балонів для стиснених газів.

— Перед вами — «Наутілус», — оголосив Рембо, знову гордовито випинаючи груди. — Перша у світі батисфера.

— Батисфера? — здивовано перепитала Шарлотта.

— Цю назву можна буквально перекласти як «куля для дослідження морських глибин», — пояснив Рембо. — І батисфера справді дає змогу занурюватися на глибину, котрої ще ніхто й ніколи не досягав. При цьому тиск повітря в апараті весь час дорівнює атмосферному незалежно від глибини, і цим батисфера принципово відрізняється від широко відомого водолазного дзвону. Це приблизно те, що вам