Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— І навіть більше того, — відповів вражений Гумбольдт.

Тим часом люк, що був розташований «на маківці» сталевої кулі, відчинився, і звідти почергово з’явилися чорна, укладена короною коса, замащені руки й синій робочий комбінезон. Перед Оскаром опинилася дівчина приблизно його віку й, до того ж, досить симпатична та жіночна. У неї були променисті карі очі і рот гарної форми, з повними губами, а комбінезон не приховував її пишних форм. Помітивши відвідувачів, дівчина помахала долонькою, випросталася, схопилася обома руками за трос і наступної миті вже опинилася поруч із гостями.

— Добридень, татку! Добридень, пані та панове! — вигукнула вона.

— Дозвольте представити вам мою дочку Океанію, — промовив Рембо.

Оскар, як і всі інші, потиснув дівчині руку, котра виявилася маленькою, тендітною, та надзвичайно сильною, хоча й перемащеною мастилом.

— Океанія супроводжуватиме нас в експедиціях у морські глибини.

— Експедиції у морські глибини?

Оскар із здивуванням утупився у Гумбольдта і Рембо. — Про що ви, власне, говорите?

Гумбольдт насмішкувато здійняв брову.

— Дивна річ! А я ж думав, що ти давно вже про все здогадався!

Ще за два тижні

Ставрос Нікомедес поспіхом підіймався сходами розкішної вілли свого діда. Перестрибуючи через кілька східців, він промчав повз ошелешеного швейцара, який відчинив перед ним парадні двері, повз домоправителя, який застиг на місці зі спантеличеним виглядом, обминув прибиральника зі щіткою в руках і, нарешті, опинився на другому поверсі. Справа, яка змусила його так поспішати, і справді була невідкладною. Відлуння його кроків розлягалося довгими безлюдними переходами та численними покоями палацу, поки він майже бігцем наближався до кабінету шанованого патріарха.

Ставрос не повідомив старого про свій прихід, але знав, що саме в цей час Архітас зазвичай сидить за своїм письмовим столом і проглядає свіжі номери газет. Саме про газети він і мав намір поговорити з дідом. Під пахвою в нього виднів сьогоднішній номер французької «Ле Фігаро» із великим заголовком на першій сторінці, який було набрано крупним шрифтом.

Біля дверей кабінету молодому чоловіку загородив дорогу дідів особистий служник, який виконував обов’язки охоронця.

— Вам туди не можна, пане Нікомедес.

— Я маю побачити його негайно! Це терміново.

— Ваш дідусь зайнятий важливими справами.

— Я теж у надзвичайно важливій справі. Пропустіть мене, інакше я буду змушений застосувати силу. Негайно!

Слуга, напустивши на себе поважний вигляд, заперечив:

— Про це не може бути й мови. Вам слід було б зарані повідомити мого пана про це. Надішліть письмовий запит, як належить. Стосовно цього я маю найсуворіші вказівки…

Не звернувши на слова слуги ніякої уваги, Ставрос спробував відтіснити того плечем і прослизнути у двері. Він уже взявся було за дверну ручку, коли важелезна рука схопила його за плече.

— Не робіть дурниць, пане Нікомедес! — промовив слуга. — Адже я легко можу…

Ставрос блискавично розвернувся, його могутній кулак із силою врізався в незахищену вилицю слуги. Очі ревного охоронця нараз підкотилися, він похитнувся, сперся на стіну й поволі почав сповзати на долівку, простягнувшись біля порога кабінету, який так старанно боронив. Більше не звертаючи на нього ніякої уваги, Ставрос штовхнув двері й увірвався до кабінету свого діда.

Так і є — старий сидить за письмовим столом зі склянкою чаю в одній руці й газетою в іншій. Більше того — патріарх з огляду на вранішній час іще не був цілком убраним. Онук із подивом побачив бліді худорляві ноги старого, довгі чорні шкарпетки та гумові шлейки, що їх підтримували. Повсякденний одяг патріарха було акуратно складено й розвішано поряд із ним на стільці.

На якусь мить старий закляк від здивування, проте одразу ж опанував себе й суворо насупився.

— Що ти дозволяєш собі, шмаркачу? Як ти посмів увірватися сюди без доповіді?

— Мені терміново треба поговорити з тобою. Я не можу чекати!

— Де Давид?

— Давид? Це твій злий пес? Він, здається, намірився трохи подрімати.

Ставрос причинив за собою двері.

— Подрімати? Що це означає?

— Нехай трохи перепочине. Мені довелося подбати про те, щоб нам не заважали розмовляти.

На обличчі старого змінювалися вирази гніву й переляку. Він не очікував від свого онука такої спритності.

— Чого ти хочеш?

— Ти знав, що Папастратос помер?

— Хто такий Папастратос?

— Не клей дурня! — не витримав Ставрос. — Ти чудово знаєш, про кого я питаю. Про Хрістоса Папастратоса, декана факультету морської техніки Політехнікуму. Він був другом Александра Ліваноса й одним із тих небагатьох, хто зберігав вірність йому до самого кінця. Я високо цінував цю людину й незадовго до смерті бачився з нею. Хрістос був при доброму здоров’ї й насолоджувався життям.

Старий схопив свої штани й одягнувся.

— Від чого помер цей твій Папастратос?

— Причину смерті достеменно не встановлено. Його серце просто перестало битися.

Старий знизав плечима.

— Дуже шкода. Проте всі ми день у день не стаємо молодшими, а останніми тижнями надворі було так спекотно…

Ставрос випнув щелепу.

— А це що б могло означати? — Він кинув французьку газету на стіл перед дідом. Заголовок повідомляв: «По всій Франції розшукується невідомий — убивця поліцейського».

На мить в очах патріарха промайнув страх.