Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Ви, часом, не мій лінгафон використали, попередньо розібравши його до гвинтика?

— Та ні, це всього лише той прилад, що його ми возили з собою до Перу. Ти ж і сам казав, що він технічно давно застарів. Ми трохи змінили конструкцію — так, щоб вона відповідала розміру та вазі птаха. Інший прилад, новий, ми не займали, можеш не хвилюватися. Він працює чудово.

Дівчина вказала на шкіряний кофр, що стояв на полиці.

— Ну що ж, ви мене дуже втішили, — полегшено зітхнув учений.

— Оскільки в розпорядженні Вілми не надто великий словниковий запас, нам знадобилося лише декілька блоків, — вела далі Шарлотта. — Щоправда, високовольтна котушка все ж таки виявилася трохи завеликою, проте, хтозна, може з часом наша ківі розширить свій словник і знатиме багато нових слів.

Дівчина піднесла пташці трохи корму на долоні. Та миттю все подзьобала.

Оскар із огидою глянув на гранули невизначеного кольору, що їх було насипано в бляшанку для Вілми.

— Я все ніяк не запитаю: чим це ви весь час запихаєте бідолашну пташку? Щось воно на вигляд не дуже…

— Спеціальний корм. — Шарлотта дала пташці ще одну гранулу. — Суміш із сушеної моркви, вівсяних пластівців і бджолиного молочка.

— Бджолине молочко? А це що за зілля таке?

— Речовина, що нею робочі бджоли годують свою матку, — пояснив Гумбольдт. — Висококонцентрована суміш жирів, білків, мінералів і мікроелементів.

— І що за користь від такого корму?

— Він сприяє розвиткові інтелекту. Ми переконалися, що таке харчування справляє стимулюючу дію саме на ті ділянки мозку, що відповідають за мовлення. Може, хочеш скуштувати? А що, коли й тобі сподобається?

— Ой ні, красно дякую. Обидві дівчини засміялися.

Учений установив стілець посеред каюти.

— Ну що ж, можемо спробувати.

Шарлотта перевірила, чи надійно закріплено прилад, а потім увімкнула його. Почувся короткий звуковий сигнал, спалахнула сигнальна лампочка.

— Порядок, — сказала Шарлотта. — Тепер можете поговорити з Вілмою.

Учений повагом відкашлявся.

— Вілмо? Ти мене розумієш? Я — Гумбольдт.

Пташка наразі облишила свій улюблений корм і подивилася просто в очі вченого. У світлі настільної лампи її очиці, схожі на ґудзички, червонувато світилися.

— Так, — пролунав із приладу металевий голос. — Великий чорний птах Гумбольдт. Я добре розуміти.

У Гумбольдта від здивування розширилися очі.

— Оце так справи… — сплеснув він руками. — Ви чули?

— Ще б пак! — відказав Оскар.

— Але ж це просто неймовірно!

Гумбольдт наблизився до пташки, котра ні на хвильку не зводила з нього очей.

— Дай мені трохи попоїсти, — пролунав голос із розтруба.

Шарлотта простягнула дядькові банку, і Гумбольдт вийняв звідти дві гранули.

— Дивися, Вілмо. Скільки гранул у мене в руці?

— Дві.

— Хочеш їх отримати?

— Так. Вілма хотіти. — Тваринка роззявила свій довгий дзьоб. — Вілма голодний.

Гумбольдт віддав пташці обидві гранули й тут же звернувся до дівчат:

— Не знаю, що й казати. Вам удалося те, в чому я раз у раз зазнавав тільки поразок. Як ви цього досягли?

— Можливо, твоя помилка полягала в тому, що ти весь час брав за основу побудову нашої мови, — сказала Шарлотта. — Проте будь-яка з людських мов надто складна для тварини. Розумієш, Вілма все сприймає як чітко визначені сигнали, вона не здатна оперувати образами й розуміти іронію. Вона, зовсім як маленька дитина, — обмежена безпосереднім досвідом. Тому під час калібрування звукової котушки ми весь час діяли навпаки: ставили перед Вілмою найрізноманітніші завдання й записували те, як вона на це реагує. Переконавшись, що записано весь її звуковий «репертуар», ми почали добирати такі самі поняття, що існують у людській мові. А після цього вже залишалося тільки якнайкомпактніше перенести запис на звукову котушку… ось і все!

Голос Шарлотти задзвенів від гордощів.

— Океанія сама склала всю схему. Це була титанічна праця — можеш собі уявити, як важко було розмістити всю цю складну механіку в такому малому об’ємі. Та ми ж хотіли, щоб Вілма могла так само, як і раніше, вільно бігати скрізь. — Вона вказала на другий лінгафон. — Крім того, ми оснастили обидва прилади передавальними та приймальними пристроями, а відтак тепер можливим став бездротовий зв’язок між ними. Він може стати в пригоді, якщо Вілма знову загубиться десь у закутку.

Гумбольдт простягнув Вілмі долоню з іще однією гранулою корму.

— Мало, — пискнув розтруб гучномовця. — Вілма більше!

— Я вражений, — похитав головою вчений. — Цей винахід може започаткувати нову еру — еру взаєморозуміння між людьми й тваринами. — Його очі засвітилися. — Уявіть лишень, які перспективи тут відкриваються. Можливо, колись нам навіть удасться зрозуміти, про що думають тварини. І я був би радий поекспериментувати з Вілмою, перш ніж зайнятися підготовкою до завтрашнього занурення. Чи можу я взяти її на деякий час до себе?

— Звісно, бери. — Шарлотта знову засміялася. — Поки у твоїй кишені є смачненькі гранули, нікуди вона не дінеться.

Оскар не знав, що й казати. У нього паморочилося в голові, чи то від ентузіазму, що панував у цій каюті, чи то давалася взнаки морська хвороба. А, можливо, так подіяв на нього різкий запах, що походив від гранул, що ними годували Вілму.

У будь-якому разі він мав терміново вийти на свіже повітря, інакше його шлунок знову влаштує революцію…