Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Хочеш перевірити? — голос Фалміна був металевим, спокійним, розважливим. Він опанував своє тремтіння в голосі, яке викликала поява дракона. Однак зараз змій був здобиччю, а не навпаки. — Можеш спробувати, драконе.

— А хіба не через це ти тут? — після короткої паузи запитав велетень, якого все більше вражав гість. — Ти, як і ті створіння зі зброєю, прийшов сюди, аби вбити мене та мені подібних. Чи не так? Так само, як і десятки драконів, які полягли від твого зловісного меча!

— Я повинен був убивати вас, Яленіраведдіне.

— Навіщо? — запитав дракон зі злістю.

Фалмін опустив погляд, не в змозі дивитися на дракона.

— Все своє життя я вивчав вас, драконів, прочитав десятки книг, написані ще в давнину. Я тренувався роками, аби мати змогу протистояти вам, адже для себе я визначив, що ви несете Хаос, який стане початком кінця. Я хочу цей кінець відкласти, як колись Рідріор.

— А чи знаєш ти, людинко, що Рідріор і сам був драконом, поки його зрадлива сутність не піддалася впливу однієї людської жінки? — завдав удару у відповідь дракон, із насолодою спостерігаючи, як Фалмін запнувся, — Саме люди стали тією силою, яка роз’єднала драконів, змусила вбивати один одного і боротися за виживання. На власній землі, яка належала моїм прадідам, допоки сюди не прийшов перший гном, ельф, а потім і людина. Але серед усіх саме ви вирізнялися особливою жорстокістю та жагою влади!

— Ви такі самі приблуди тут, як і ми! — викрикнув розлючено Фалмін, у якого від злості почервоніло обличчя, — Дракони прийшли до Благандії із іншого світу ще до появи людей, це правда. Однак в Орінсії ви не були першими! На початку на землях прадідів до вас жили гноми та ельфи. Завдяки війнам та насиллю, дракони відтіснили їх, а самі запанували, поки не прийшов Агран Творець і не відігнав вас знову до Благандії.

— А після Доби Апокаліпсису люди, які самі і спричинили цей катаклізм, подалися на землі драконів, і почалися ще страшніші війни. — випалив змій. — Так, людино, я знаю історію незгірше за тебе, адже і сам був очевидцем тих страшних подій. Однак ця розмова не має сенсу через твоє невіглавство та упереджене ставлення до мого народу. Але все одно не можу збагнути, чому ти вбиваєш із такою жорстокістю саме нас? Чому не королів та князів, які посилають своїх людей на убій тисячами, травлять власний народ податками та голодом? Чому не вбиваєш батька, який топить свою дитину або продає її через голод; барона-землевладця, який гвалтує жінок і не має за те ніякої кари, тому що його брат — намісник? Чому не їх, вбивце драконів?

— Тому що ви несете руйнування! — хоча Фалмін і викрикнув це голосно, але не із таким запалом та впевненістю, аніж до цього. Руки його невідомо коли почали труситися, чи то від безсилля, чи ж від сумнівів, — Тому що гинули люди, а діти залишалися сиротами. Ви сила, яка людям несе лише смерть і руйнування. Сила, із якою неможливо боротися ніякими іншими засобами, окрім вбивства! Хтось повинен це зупинити…

– І цим самим «кимось» вирішив стати ти, вбивце? Хто дав тобі таке право? Називаєш нас злом, Фалміне? А чи не є злом той, хто приходить на чужу землю і вбиває її господарів? Хто через зради та підступність добивається своєї страшної мети?! Не тобі говорити мені про зло, яке сіять довкола дракони, чаклуне, адже люди посіяли значно більше лиха, аніж ми!

Дракон злісно дивився на чоловіка, його хвіст нервово бився об землю, наче він будь-якої миті мав напасти. Фалмін, здавалося, повністю поринув у себе, задумався і остаточно завагався.

Усе своє життя він свято вірив, що дракони є загрозою для людей, і що саме він повинен зупинити їх. Так його навчав Майстер, так його вчили усі ті книги, які він прочитав. Але зараз, після слів чорного дракона, він збагнув, що щось похитнулося. Щось у його свідомості.

— Отже, ти вирішив і нас убити, так? — гляйгарн відволік його, не бажаючи більше чекати, — Якщо так, то давай закінчимо це швидше.

— Ні, — відповів приглушено Фалмін, зазирнувши прямо в очі дракона, — Я… я прийшов, аби врятувати нас усіх. — він сказав це швидше, аніж встиг збагнути сенс сказано, однак відступати уже було нікуди.

— Від чого, людино? — дракон засміявся чисто людським голосом, Фалмін збагнув з ким має справу, але виду не подав. — Ти стоїш перед одним із наймогутніших створінь у всій Благандії, істотко. Говориш зі мною тільки через те, що мій син привів тебе сюди, а отже, побачив у тобі щось незвичне, рідне, могутнє. Хто ти такий, Фалміне із Мальгарда?

— Я — Благандійський Чаклун.

— Це я знаю, — дракон нарешті поворухнув своєю головою, схиливши її на бік, — але хто ти насправді? Вбивця? Воїн? Лицар у вовчій шкурі? Чи, можливо, довговолоса діва, яка просто маскується під цією самовпевненістю? А, Фалміне?

Чаклун промовчав. Він знав, що дракон намагається рознервувати його, змусити дати слабину. І це в нього виходило. Фалмін поглянув кудись за спину велетня, на краєвид засніжених рівнин, лісів, полів та яруг, що розкинулися у підніжжя скель. Дракон бачив його реакцію. Посміхнувся своєю дивною, моторошною посмішкою.

— Я повторюю запитання, людино: хто ти насправді? Вбивця, який прийшов за моєю головою, як і за іншими?

— Я хочу всіх врятувати, — повільно проговорив чаклун, підвівши свої темні очі на дракона. — Якщо не віриш, прочитай це в моїй голові, знаю, що ви таке вмієте.

— А ти багато знаєш про своїх противників. Вражає, але не настільки. Я не поведуся на твої витівки.

— Чого тобі втрачати, драконе, — сказав Фалмін, дивлячись на