Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Гібді має рацію. Яка нам різниця, що сидить у тому монастирі, головне це винагорода та почесті, які ми отримаємо після перемоги, — проголосив піднесено Грівар і гноми, погоджуючись, закивали головами.

Фалмін уважно дивився на чоловіків із чорними накидками, дивилися на нього нищівними поглядами. Чаклун здогадувався, що окрім полювання, йому доведеться мати додаткові клопоти, але зараз не хотів цього робити. Ще не час.

Він виїхав вперед, проїхав повз братів ельфів, які провели його презирливими поглядами. Фалмін, не звертаючи ні на кого уваги, направив Гора звивистої стежини, яка вела до монастиря. Гноми одразу поїхали за ним, дивлячись на оточуючих і своїми дурнуватими посмішками кидаючи їм виклик.

— Ох, нарвуться вони, — сказав Ланерад, коли гноми від'їхали на пристойну відстань. — Ну, ми йдемо на полювання чи ні? Вперед, сцикуни, беріть приклад з того виродка, йому взагалі однаково, кого мочити, — Ланерад непривітно подивився на Фалміна, силует якого вже ледь виднівся поміж засніжених ялин.

Здавалося, слова вбивці привели до тями інших вояків. Вони вишикувалися один за одним і поїхали стежиною до монастиря. Мовчазні статуї ченців спостерігали за ними холодом своїх кам’яних зіниць.

Колпик, побачивши, як віддаляються їх коні, полегшено видихнув і, на свій превеликий сором відчув, як його штани трішки помокріли. Ось і допомагай після цього таким людям.

Першого скелета вони побачили вже перед самим входом, але було ясно, що всередині їх значно більше. Дійсно, коли всі спішилися та пройшли через арку воріт, скелети людей просто оточили їх півколом, розкидані, моторошні, побілілі. Усі в напруженій тиші роздивлялися їх, навіть гноми були не в захваті від видовища. Було ясно одне: ченці померли не своєю смертю, інакше б їх скелети зараз не лежали тут.

Розкидані уламки меблів засіювали всю підлогу, а павуки, що здивовано дивилися з усіх кутків, вражали своєю чисельністю. Попереду, через якихось двадцять кроків, сяючи в темряві підозрілим світлом, виднілося шість коридорів, які змією вели в невідомість.

— Хай мене молотком по голові… — сказав приглушено Грівар, оглядаючи вкриті мохом стіни та стелю. — Тут вже сто років нікого не було.

— Ти так вважаєш? Тоді звідки тут ці скелети? — Гібді, який цокотів від холоду зубами, ледь стримував свій голос. — Тут точно щось є.

— Він має рацію, — озвався Аранод, пильно стежачи за кожним із коридорів. — Дракон давно б з'їв ці рештки, для нього це важлива для імунітету кісткова мука, проте, як бачите, чомусь ці скелети тут.

— Певно, щоб відлякати нас, — сказав сповнений спокоєм Фалмін. — Усе це неважливо, ми повинні рухатися далі. Кожен обере по одному із коридорів і рушить туди.

— Як будемо обирати, мужики? — запитав Грівар, перш, ніж хтось встиг прокоментувати пропозицію Фалміна. — Пропоную жереб тягнути. Візьмемо шість паличок, і хто витягуватиме більшу, буде першим обирати собі коридор.

— Ні, в мене краща ідея, — сказав Аранод, звертаючи на себе увагу, — нехай кожен обере для себе коридор; якщо ж буде декілька претендентів на один із проходів — будемо тягнути жребій.

Мовчанка означала, що заперечень немає. Кожен із присутніх, сам або з допомогою напарників вирішили, який коридор обрати. Фалмін не зволікаючи підійшов до останнього коридору, що був справа. Гноми, керуючись правилом лівої руки, захотіли обрати перший. Брати-ельфи після хвилини роздумів підійшли до третього. Аранод до четвертого, Ланерад до п'ятого, а троє невідомих у накидках — до другого.

— Бачу, проблем не буде, — сказав лицар із Канйора. — Дякую вам і за це.

Ельфи, не звертаючи уваги, рушили до свого коридору. Ланерад, трішки постоявши, сплюнув на землю, вдарив себе кулаком у груди й також попрямував своїм шляхом.

— Вдалого полювання, пане Фалміне, панов'я гноми, — кивнув до коротунів та чаклуна лицар. Він міцніше стиснув в руках меча та щит, після чого рішучим кроком пішов у темряву тунеля, побрязкуючи латами.

Гноми, коли вже ніхто не бачив, підійшли до Фалміна, по черзі потиснули йому руку, попрощалися.

— Щасти тобі, чаклуне, — сказав наостанок Грівар, вперши руки в боки. — Якщо зустрінеш тварюку — відірви їй від мене декілька зубчиків.

— Взаємно, пане гноме.

Гноми, розсіявшись коридором, рушили вперед, при цьому голосно калатаючи обладунками та зброєю. Лише Гібді трішки затримався, якось дивно подивився на Фалміна.

— Не дай себе вбити, чаклуне. — сказав, — Мені мало хто подобається із людей, але ти є виключенням. Щасти.

Гном потиснув міцно руку Фалміна, усміхнувся і тоді одразу побіг наздоганяти своїх товаришів, брязкіт чиїх обладунків ставав все більш приглушеним.

Чаклун провів гнома поглядом, тоді повільно повернувся до свого коня, підійшов, обійняв його за шию, притулився щокою до гладкої шкіри.

— Чекай на мене тут, братику. Але якщо не вийду звідси живим, утікай подалі. І не давайся в погані руки.

Відірвавшись від Гора, чаклун розвернувся в бік свого проходу і хвилину постояв. Потім різко зірвав із шиї медальйон, кинув його на землю і роздавив підбором, після чого вихопив з піхов меча та попрямував у темряву.

Запах диму посилювався з кожною секундою. Фалмін повільно та обережно ступав ногами по плитах, якими була викладена підлога. Він не мав при собі смолоскипа, але в темряві бачив доволі непогано, тому йшов не озираючись, не намацуючи руками стін, яких і не було видно. Декілька разів натикався на статуї святих, які і досі стежили за монастирем.

Згодом коридор, що