Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— У нашому випадку, — відказав я, — сама машина належить до такого класу магічних об’єктів, як татів клинок, Ґрейсвандір. Я включив у дизайн певні елементи Лабіринту.

— І ти хотів здивувати нас цим?

— Так, щойно завершу його.

— А коли це трапиться?

— Не певен. Колесо-Привид має накопичити певну суму даних, перш ніж його програми запрацюють на повну. Я наказав йому почати роботу не так давно, а останнім часом не мав змоги оцінити успіхи.

Рендом налив собі ще кави і зробив ковток.

— Не розумію, як це зможе зекономити час і зусилля, — зауважив він трохи пізніше. — Скажімо, мене цікавить щось у Тіні. Я іду туди й досліджую питання — або ж посилаю когось іншого. А тепер, скажімо, я хочу натомість скористатися цією штукою, щоб усе з’ясувати. Мені все одно потрібно витрачати час на те, щоб дійти туди, де ти її поставив.

— Ні, — відказав я. — Ти викликаєш дистанційний термінал.

— Викликаєш? Термінал?

— Саме так.

Я витягнув з футляра амберські Козирі й дістав один з самого низу. На ньому було зображено срібне колесо на темному тлі. Я передав його Рендому, і той узявся розглядати карту.

— А як ним користуватися? — запитав Рендом.

— Так само, як іншими. Хочеш викликати Колесо-Привид до себе?

— Ні, зроби це сам, — відказав король. — А я подивлюся.

— Чудово, — погодився я. — Але оскільки я лишень нещодавно відрядив його в Тіні накопичувати дані, воно досі мало що знає, а тому не дуже корисне.

— Я не хочу допитувати його — лише подивитися.

Я підняв карту і дивився на неї внутрішнім оком. За кілька секунд зв’язок встановився. Я покликав комп’ютер до себе.

Долинуло легке потріскування, а повітря іонізувалося, коли осяйне колесо, що сягало в діаметрі восьми футів[46], матеріалізувалося переді мною.

— Зменшити розмір терміналу, — наказав я.

Колесо стиснулося до третини свого початкового розміру, і я наказав йому зафіксуватися в цьому стані. Воно було схоже на бліду раму для картини, в якій витанцьовували іскри. Якщо дивитися крізь колесо, то простір кімнати постійно вкривався брижами.

Рендом потягнувся рукою.

— Не роби цього, — відказав я. — Тебе може вдарити струмом. Я досі ще не зробив його повністю безпечним.

— Воно може передавати енергію?

— Чому б і ні. Нічого особливого.

— Якби ти наказав передавати енергію?..

— О, так. Воно мусить передавати енергію сюди, аби підтримувати термінал, а також транслювати її через Тінь, щоб керувати сканерами.

— Я маю на увазі, чи може машина передати заряд сюди?

— Якби я наказав накопичити енергію і передати її, то так.

— Чи є обмеження по відстані?

— Будь-куди, доки може сягнути термінал.

— А скільки це?

— У теорії, в межах цілої планети. Але...

— Припустімо, ти наказав з’явитися терміналу біля якоїсь людини, створити великий заряд і вдарити ним по людині. Чи здатне Колесо-Привид вбити струмом?

— Гадаю, так, — сказав я. — Не бачу перешкод. Але це не є метою...

— Мерліне, твій сюрприз — і справді сюрприз. Однак я дуже сумніваюся, що мені це до вподоби.

— Машина безпечна, — пояснив я. — Ніхто не знає, де вона розташована. Ніхто туди не ходить. У мене тільки один такий Козир. Більше ніхто не може зв’язатися з моїм комп’ютером. Я планував зробити ще одну карту, тільки для тебе, і показати, як користуватися машиною, коли вона буде готова.

— Мені потрібно поміркувати про це...

— Привиде, скільки тіньових бур відбувається зараз серед п’яти тисяч тіньових запон?

З кола долинуло слово:

— Сімнадцять.

— Звучить, як...

— Я дав Привиду свій голос, — пояснив я. — Привиде, покажи зображення найбільшої з них.

Колесо виповнила сцена хаотичного гніву.

— Дещо інше спало мені на думку, — зауважив Рендом. — Чи може комп’ютер переносити речі?

— Звісно, як звичайний Козир.

— А початковий розмір колеса — максимальний?

— Ні, його можна суттєво збільшити, якщо хочеш. Або зменшити.

— Не хочу. Але припустімо, ти збільшив його — і наказав перенести бурю або настільки велику її частину, наскільки це буде можливо.

— Отакої! Не знаю. Привид спробував би. Найімовірніше, це скидалося б на відкриття велетенського вікна туди.

— Мерліне, вимкни його. Це небезпечно.

— Як я вже казав, ніхто, крім мене, не знає, де він розташований, а єдиний спосіб дістатися туди...

— Знаю, знаю. Скажи, а хто-небудь може дістатися туди з правильним Козирем або просто випадково натрапивши на те місце?

— Ну, так. Я не переймався кодами безпеки через його недоступність.

— Та штука може бути неймовірною зброєю, малий. Вимкни Привида. Просто зараз.

— Не можу.

— Що ти маєш на увазі?

— Неможливо стерти його пам’ять чи вимкнути живлення через дистанційний термінал. Мені довелося б самостійно вирушити до місця його перебування, аби зробити це.

— Тоді я хотів би, щоб ти так і вчинив. Вимкни його, доки не встановиш більшої гарантії безпеки. І навіть тоді — поживемо-побачимо. Не вірю я в такі сили. Не тоді, коли я не знаю, як від них захищатися. Машина може вдарити без попередження. І про що ти взагалі думав, коли конструював її?

— Про обробку даних. Слухай, ми єдині, хто...

— Завжди існує імовірність, що хтось пронюхає про машину і знайде спосіб дістатися до неї. Знаю, знаю, ти обожнюєш своє творіння — і я ціную твої шляхетні наміри. Але машина має зникнути.

— Я ж нічим не образив тебе, — промовило Колесо моїм голосом.

Рендом здивовано зиркнув на Привида, потім на мене, потім знову на Привида.

— Гм... Не в тому справа, — звернувся він до комп’ютера. — Я переймаюся через твій потенціал. Мерліне, вимкни термінал!

— Завершити трансляцію, — наказав я. — Прибрати термінал.

Колесо завагалося на мить, а тоді зникло.

— Чи передбачав ти такий коментар від свого творіння? — запитав Рендом.

— Ні. Я здивувався.

— Починаю не любити сюрпризів. Можливо, тіньове середовище делікатно змінює твій винахід. Моє бажання тобі відоме. Згорни поки цей проект.

Я похилив голову.

— Як накажете, сер.

— Вимкни його. І не вдавай мученика. Просто зроби це.

— Я досі вважаю, що все вирішить упровадження кількох заходів