Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
FІ. Мови та народи Третьої епохи
Мова, передана в цій історії українською, була вестроном, або «загальною мовою» західних земель Середзем’я у Третю Епоху. Впродовж цієї епохи загальна мова стала рідною майже для всіх народів (за винятком ельфів), які жили в межах колишніх королівств Арнору та Ґондору, тобто на узбережжях від Умбару на північ аж до Затоки Форохель і вглиб суходолу до Імлистих Гір і Ефель-Дуату. Вона також поширилася до верхів’їв Андуїну, по землях на захід від Ріки та на схід від гір аж до Ірисних Полів.
У часи Війни за Перстень наприкінці Епохи такими були межі поширення цієї мови як рідної, хоча великі території Еріадору спорожніли і береги Андуїну між Ірисною та Рауросом населяло зовсім мало людей.
Невелике плем’я дикунів усе ще чаїлось у Друаданському лісі Анорієну, а в горах Сірого Краю збереглися нащадки тубільного населення більшої частини Ґондору. Вони розмовляли власними мовами; тим часом степи Рогану населяв північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю п’ятсот років тому. Але ті, хто зберігав мови власні, навіть ельфи, не лише в Арнорі та Ґондорі, але й у всіх долинах Андуїну та на схід від Морок-лісу використовували вестрон як другу мову спілкування. Навіть серед дикунів і сірян, котрі уникали інших людей, були такі, хто вмів, хоч і не дуже добре, говорити вестроном.
Ельфи
У Прадавні Часи ельфи розділилися на дві основні гілки: західних ельфів (елдарів) і східних. До останніх належала більшість ельфів Морок-лісу та Лорієну, але їхня мова не фігурує в цій історії, де всі ельфійські назви та слова подані в елдарській формі[50].
У цій книжці зустрічаються дві мови елдарської групи: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська була стародавньою мовою Елдамару з-за Моря, вона перша знайшла відображення на письмі. Вона вийшла з повсякденного вжитку і стала такою собі «ельфійською латиною», і Високі ельфи, котрі повернулись у вигнання до Середзем’я, використовували її в урочистих ситуаціях і для обговорення високих питань науки та мистецтва.
Сіроельфійська спершу була споріднена з квенья, бо це була мова тих елдарів, котрі, підійшовши до берегів Середзем’я, не відпливли за Море, а затримались у країні Белеріанд. Там Тінґол Сірий Плащ із Доріату став їхнім королем, і за час довгих сутінків їхня мова змінилася, як змінились і землі смертних, та віддалилася від мови елдарів із-за Моря.
Вигнанці, живучи серед чисельніших за них Сірих ельфів, прийняли для повсякденного вжитку синдарську; й відтак вона стала мовою для всіх тих ельфів і їхніх правителів, котрі фігурують у цій історії. Бо всі вони належали до елдарського племені, навіть якщо і правили народом менш високого походження. Найшляхетнішою була Володарка Ґаладріель із королівського роду Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, короля Нарґотронду. У серцях вигнанців туга за Морем ніколи не стихала; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, однак коли прокидалась — угамувати її було неможливо.
Люди
Вестрон був мовою людей, хоча збагачений і облагороджений впливом ельфійської. За походженням це була мова тих, кого елдари називали Атанами, або Едайнами, «батьками людей», чиї предки походили з Трьох Домів ельфових друзів, котрі прибули на захід, до Белеріанду, в Першу Епоху та допомагали елдарам у Війні Великих Коштовностей проти Темної Сили на Півночі.
Після повалення Темної Сили, внаслідок чого більша частина Белеріанду була затоплена або зруйнована, друзям ельфів було даровано право, як і елдарам, відпливати за Море. Оскільки Землі Невмирущих були для них закриті, їм подарували великий острів на найвіддаленішому заході від земель смертних. Острів цей називався Нуменор (Вестернес). Таким чином, більшість друзів ельфів оселилась у Нуменорі, й там вони стали великими та могутніми, видатними мореплавцями та володарями численних кораблів. Вони були вродливі та стрункі й жили втричі довше за людей Середзем’я. То були королі людей — нуменорці, котрих ельфи називали Дунаданами.
З усіх людей тільки дунадани знали ельфійську мову та розмовляли нею; їхні прабатьки вивчили синдарську, і з покоління в покоління ця мова передавалася нащадкам як частина мудрості, мало змінюючись із плином часу. І їхні мудреці вивчали також високоельфійську квенья та цінували її вище за інші мови, й цією мовою вони називали багатьох знаменитих і шляхетних людей[51].
Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська, і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). У період могутності нуменорці утримували для власних кораблів багато фортів і гаваней на західному узбережжі Середзем’я, а головним фортом був Пеларґір біля гирла Андуїну. Там говорили адунайською, і, перейнявши багато слів із мов місцевого населення, вона стала загальною мовою, що поширилася відтоді вздовж узбережжя серед тих, хто мав справу з Вестернесом.
Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем’я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам’ятав ельфійську мову. Дунаданів зі самого початку було набагато менше, ніж простих людей, серед котрих вони оселилися та якими правили завдяки довголіттю, силі й мудрості. Для спілкування з іншими народами й управління великими володіннями вони користувалися загальною мовою; проте вони збагатили її багатьма словами з ельфійських мов.
У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. Ці люди населяли здебільшого Мінас-Тіріт і його околиці, а також землі підлеглих князів Дол-Амрота. Однак майже всі назви місцевостей і власні імена в Ґондорі були ельфійськими за формою та змістом. Походження їхнє забулось, і з’явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех, а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім’я того ж типу.
Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. Це, зокрема, народи долини у
