ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Він підвівся, ніби зібравшись іти.

- Янголе! - аж скрикнув лікар. - Янголе, останнє запитання. Що таке грані?

- Грані? Грані, Василю Анатолійовичу, це те, що тут, - і Янгол приклав руку із трохи довшими, ніж треба, нігтями до грудей, - грані - це ви. Нескінченні й щодня інші. Грані - це складові Всесвіту. Всесвіт багатогранний, і щодня ви на якійсь із цих граней. Щодня різні. Це і є привілей людини. Необмежена ряснобарвність, різночуттєвість. Творчість, як один з проявів існування у гранях… Янголи, наприклад, ніколи не зможуть бути такими. Вони охоплюють усі грані повністю, одночасно, тому завжди однакові, - він раптом підморгнув лікареві, - трохи навіть нудні, чи не так?

- Не так, - заперечив лікар, - ти не нудний, Янголе, ти просто дивний.

- До речі, - чомусь пригадав Янгол, - як там Борис?

- Не знаю, - розгубився Василь Анатолійович, - не телефонував.

- То зателефонуйте йому самі, - порадив Янгол, - не можна втрачати давніх друзів.

- Ти ж казав, що друзів немає, - згадав лікар.

- Немає, - згодився Янгол, - ідеальних немає. Та часом, коли збігаються домінуючі грані… - раптом він широко посміхнувся, махнув рукою. - Просто подзвоніть йому, Василю Анатолійовичу.

Янгол звичним жестом відкинув назад волос-ся, полегшено зітхнув. Дзеркало полагоджено.

І лікар сахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом спалахнули золотом два величезні крила. Янгол обернувся до ґрат - і ті розсипалися на попіл, і його відразу ж розвіяло вітром, який дмухнув крізь відчинене вікно. Янгол посміхнувся і відсалютував Василю Анатолійовичу двома пальцями.

- Ну все, бувайте, - підбіг до підвіконня й стрибнув.

Прийшовши до тями лікар кинувся до вікна. Визирнув. Унизу - нікого (серце радісно підстрибнуло), зверху - теж. Тільки легкий сріблястий спалах серед хмар.

- Бувай, - прошепотів лікар.

Інка впевнено крокувала додому. У рюкзаку сидів упольований Гремлін. Одну справу було виконано - місто порятовано від руїни. Це виявилося напрочуд легко - Грем уже розламав півтролейбуса, а тому був спокійний, задоволений і в рюкзак заліз майже сам.

Тепер залишалася ще одна справа - найважливіша.

Богдан чекав на неї. Підхопився, як тільки Інка зайшла і випустила Грема.

- Ну що?

- Нічого, - відповіла Інка.

- Ти сердишся, кицю?

- Чого на тебе сердитися? - здивувалася вона.

Інка щось зосереджено шукала. Відкривала шафи, шухлядки, тумбочки, порпалася серед своїх речей. Нарешті, так нічого і не знайшовши, підняла на Богдана підозрілий погляд:

- Це ти вкрав дзеркало?

- Яке дзеркало? - здивувався Богдан.

- Богд-а-ане… - протягнула вона.

Та він знизав плечима і задивився у вікно.

- Віддай! - наполягала Інка.

- Немає, - розвів руками Богдан (а очі ж такі чесні-чесні), - я його кудись викинув.

- Он як? - розсердилася Інка. Обернулася до нього спиною, простягла руку, заплющилася. До найменших деталей уявила собі розколоте дзеркальце. Це було неважко, вона часто дивилась у нього, тож пам’ятала дуже детально. Та Інка не квапилася, повільно мацала внутрішнім поглядом поверхню уявного (поки що уявного) дзеркала. Жодної неточності, жодної помилки припуститися не можна було, цього разу вона просто не мала права на помилку. Нарешті! Є!

- Ага! - переможно вигукнула Інка. У простягнутій, трохи тремтячій від напруження руці блищало дзеркальце. Те дзеркальце, не таке ж саме, а просто те. Те, що дав їй Богдан перед відомським зльотом, випадково обмовившись про існування граней.

От тобі й сировина для синтезу, Богданчику! На фіг вона нам не потрібна! Ми й самі утнемо. Нестримна радість охопила її. Змогла, змогла! Створила! Навіть, ні, не створила, - відновила. Богдан її радощів не поділяв, проте й переможеним не виглядав. Він допитливо підняв брови:

- І що далі, кицю? Спрямуєш на мене і скажеш: «Тебе не існує»? Не вийде. По-перше, це мене не зупинить, по-друге, ти вже навчилася створювати, але ще не вмієш руйнувати.

- А я й не збиралася руйнувати, - відповіла Інка та огледілася.

Де ж той клятий скотч? Ось, ось він, закон бутерброда! Конче необхідний скотч, щоб заліпити діру між гранями, поставити все на свої місця, щоб заткнути рота Богданові, найгіршій стороні Інчиної натури, щоб життя повернулося до нормального русла… Вона була впевнена, що розбите дзеркальце і є причиною викривлення реальності біля неї, що потрібно лише склеїти його, а для цього треба клятий малесенький шматочок скотчу. Де ж він є? Богдан мовчки вичі-кував, склавши руки на грудях і міряючи її насмішкуватим поглядом. Раптом під столом хтось заплямкав. Інка підозріливо заглянула під стіл. Грем підняв на неї величезні очиська, закліпав. Потім почухав задньою лапою за вухом. Досить професійно. Здається, цей жест він перейняв від Сфінкса. Інчине серце радісно підстрибнуло: Грем незграбно ховав за спиною погризений шматочок клейкої стрічки.

- Греме! - погрозливо сказала вона. Той зайняв позицію «на старт» - зібрався тікати. Не вийшло. Інка схопила його за вухо, витягнула, вирвала з пазуристої лапи недогризений скотч. Богдан аж сіпнувся.

- Що ти збираєшся робити? - люто примружився він.

- Вгадай з трьох разів, - вона сіла за стіл, тримаючи дзеркало в одній руці, стрічку - в іншій. Прошепотіла:

- Тримай, фашисте, гранату!

- Я не дозволю, - схопив її за руку Богдан.

- Дозволиш, - широко посміхнулася вона, - ти - лише моя частка. Хоч матеріалізована, проте слабша від мене. І знаєш, чому слабша? Бо твоя філософія - це філософія слабкості. Прибери руки, маленька, поганенька частко!

І, дивна річ, він справді прибрав руки. Раптом почав меншати, спробував щось закричати, та вийшов лише тихенький мишачий писк. Інка насмішкувато дивилася на маленьке нещастя, що залишилося від