Борва мечів - Джордж Мартін

— Люба моя Шає, — тихо мовив Тиріон. — Всенький час, що я просидів у кам’яному мішку, чекаючи смерті, я згадував твою красу. В шовках, грубій дерзі, або й зовсім без нічого.

— Скоро повернеться мосьпан. Вам краще піти… чи ви прийшли забрати мене звідси?

— Тобі колись подобалося? — Він узяв у долоню її щоку, пригадуючи усі дні й ночі, коли робив так само. Усі ті рази, коли обіймав руками її стан, стискав невеличкі тверді груди, пестив коротке темне волосся, торкався її вуст, щок, вух. Усі рази, коли пальцем знаходив її потаємні солодощі й примушував стогнати. — Тобі хоч колись подобалося, як я тебе торкався?

— Більше за все на світі, — відповіла вона, — мій велетню Ланістере.

«Ти не могла дібрати гірших слів, мила моя.»

Тиріон ковзнув рукою під батьків ланцюг, ухопив і скрутив. Ланки врізалися у шию.

— Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають, — мовив він.

І скрутив холодні руки ще дужче, поки теплі щосили гамселили його по щоках, вибиваючи геть останні сльози.

Опісля він знайшов на столику коло ліжка кинджал князя Тайвина і запхав його за пас. На стіні висіла булава з головою лева, галябарда і арбалет. Галябарда для помешкання була задовга, булава висіла надто високо, зате просто під арбалетом зручно прилаштувалася дерев’яна скриня, окута залізом. Тиріон видерся нагору, зняв арбалета і шкіряного сагайдака, натоптаного важкими стрілами, пхнув ногу в стремено і натягнув тятиву, щоб клацнуло. А тоді вклав у жолоб стрілу.

Хайме неодноразово напоумляв його щодо недоліків арбалета. Якби зараз звідти, де вони балакали, з’явилися Люм та Лестер, він би не мав часу перезарядити, хоча й забрав би одного з собою до пекла. На його смак, то мав бути Люм. «Чиститимеш свою кольчугу сам, Люме. Ти програв свій заклад.»

Тиріон зашкандибав до дверей, хвильку послухав, тоді поволі відчинив. У кам’яній заглибині в стіні горіла світильня, кидаючи тьмяне жовте світло на порожній прохід. Крім язичка полум’я, ніщо інше тут не рухалося. Тиріон вислизнув, тримаючи арбалета коло стегна.

Батька він знайшов саме там, де і гадав — у пітьмі нужника, винесеного в окрему невеличку башту, з нічним халатом, задертим до пояса. Зачувши кроки, князь Тайвин підняв очі.

Тиріон легенько та глузливо уклонився.

— Вітаю, ласкавий пане.

— Тиріоне. — Якщо Тайвин Ланістер і злякався, то ніяк цього не показав. — Хто звільнив тебе з підземелля?

— Я б вам сказав, але дав священну обітницю.

— Євнух! — вирішив батько. — За це він втратить голову. Це ж мій арбалет? Опусти його.

— А якщо я відмовлюся, ви мене покараєте, батечку?

— Твоя втеча — щира дурість. Якщо ти злякався смерті, то вона тобі не загрожує. Я маю намір, як і раніше, відіслати тебе на Стіну. Але не міг цього зробити без згоди князя Тирела. Поклади арбалета, ми повернемося до моїх покоїв і все обговоримо.

— А ми й тут не гірше все обговоримо. Я, сказати б, не дуже хочу на Стіну, пане батьку. Там холодно, аж кров у жилах вистигає, а я вже досить бачив холоду від вас. Тому скажіть мені дещо, і я собі піду. Авжеж ви винні мені відповідь на одне просте питання.

— Я тобі нічого не винен.

— А я всеньке життя од вас нічого й не бачив. Але цей борг ви таки віддасте. Кажіть: що ви зробили з Тайшею?

— Тайшею?

«Він навіть не пам’ятає її імені.»

— Дівчиною, з якою я одружився.

— А-а… твоєю першою шльондрою.

Тиріон націлився батькові у груди.

— Наступного разу вимовите це слово — я вас уб’ю.

— Ти не маєш мужності.

— То з’ясуймо, чому б ні? Таке коротке слово, так легко вилітає з ваших вуст. — Тиріон нетерпляче струснув самострілом. — Отже, Тайша. Що ви з нею зробили після того, як навчили мене суворої науки?

— Я вже забув.

— То спробуйте пригадати. Наказали вбити?

Батько підібгав вуста.

— Навіщо? Вона взнала своє місце… і скільки я пам’ятаю, отримала добру платню за день роботи. Напевне, управитель її кудись вигнав. Я й не питав.

— Куди саме вигнав?

— Туди, де місце шльондрам.

Тиріонів палець смикнувся. Арбалет глухо тенькнув саме тоді, коли князь Тайвин почав підводитися. Стріла поцілила його трохи вище промежини, і він знову сів з болісним стогоном. Стріла загрузла аж до пір’я; навколо стрижня проступила кров, попливла волоссям на сороміцькому місці, струмком задзюрила голими стегнами.

— Ти мене встрелив, — недовірливо і вражено мовив Тайвин, скляніючи очима.

— Ви завжди швидко метикували, що до чого, пане князю, — відповів Тиріон. — Недарма вас поставили Правицею Короля.

— Ти… ти… ти мені не син…

— Отут ви прикро помиляєтеся, батьку. Я — це ви у дрібнішій подобі. А тепер зробіть ласку — помріть швидко. Мені ще встигнути на корабель.

Раз на життя батько таки зробив те, про що його попрохав Тиріон. За доказ правили раптові пахощі — то кишки послабило у мить смерті. «Добре, хоч стрілися ми у доречному місці» — подумав Тиріон.

Гидкий сморід, що наповнив приміщення нужника, довів іще одну річ. Знаний усіма жарт про його батька зрештою виявився брехливим — князь Тайвин Ланістер не умів срати золотом.

Семвел V

Король сердився. Сем побачив це відразу.

Чорні брати входили по одному і ставали на коліно. Станіс відштовхнув сніданок з сухарів, солонини та варених яєць і окинув усіх холодними очима. Червона жінка Мелісандра біля нього мала на обличчі такий вираз, наче спостерігала якусь веселу розвагу.

«Мені тут не місце» — подумав Сем занепокоєно, коли червоні очі зупинилися на ньому. — «Хтось же мав допомогти маестрові Аемону видертися сходами. Не дивіться на мене — я лише шафар при маестрі.»

Решта присутніх братчиків змагалася за місце Старого Ведмедя, окрім хіба що Бовена Марша, який відкликав своє ім’я з обрання, але лишився каштеляном замку і великим шафарем Варти. Сем не розумів, навіщо Мелісандрі знадобився ще й він.

Король Станіс тримав чорних братчиків на колінах незвично довго, але нарешті мовив:

— Підведіться.

Сем підставив маестрові Аемону плече і допоміг стати на ноги.

Напружену тишу порушив князь Янос Слинт, який відкашлявся і мовив:

— Дозвольте покірному слузі вашої милості сказати, яку втіху ми всі маємо з вашої