Борва мечів - Джордж Мартін
Тиріонові стало цікаво, де його стратять: просто тут у пітьмі чи проведуть містом, аби пан Ілин Пейн стяв йому голову при всьому народові. Після того ганебного вертепу, на який перетворили його суд, мила сестричка та добрий батечко могли схотіти позбавитися любого братика і синочка потай, стиха, не наражаючись на небезпеки привселюдної страти. «Якби ж людоньки схотіли слухати… я б їм розповів чимало цікавого.» Та годі сподіватися — навіть людська дурість не безмежна.
Брязнули ключі, двері до келії зарипіли й поповзли досередини. Тиріон сів спиною проти вогкої стіни, шкодуючи про власну беззбройність. «Але ж я можу ще кусатися і хвицяти ногами. Померти зі смаком чужої крові в роті — вже недарма життя прожив.» А ще ж придумати якесь останнє слово, щоб аж запалало. «Аби на вас срачка та болячка!» — не такими прокльонами звойовують собі місце в літописах королівств.
На обличчя йому впало світло смолоскипа; Тиріон затулив очі долонею.
— Та годі вже! Боїшся карлика, абощо?! Ходи сюди й кінчай справу, вилупку рябої шльондри!
Від довгої мовчанки голос у нього був хрипкий і тремтливий.
— Отак ти смієш казати про нашу вельможну паніматку? — Чоловік зі смолоскипом у лівиці підсунувся ближче. — Та тут іще вбогіше, ніж у моїй келії в Водоплині. Хіба трохи сухіше — і на тому дяка.
Тиріонові перехопило подих.
— Ти?!
— Та я, хоч не цілком. — Хайме був змарнілий, коротко підстрижений. — Осьо правицю лишив у Гаренголі. Припхати з-за вузького моря отих «Хвацьких Компанійців» — то батечко не найкраще придумав.
Він здійняв правицю, і Тиріон побачив пенька. З вуст його зірвався вибух гіркого сміху.
— О боги! — мовив він. — Вибач мені, Хайме, але… ласка божа, ти глянь лише на нас двох! Без носа, без руки — ланістерські хлопчаки.
— Бувало, рука моя смерділа так страшно, аж я сам шкодував, що не безносий. — Хайме опустив смолоскипа, кинувши світло на обличчя брата. — Нічогенького рубця ти собі нагилив.
Тиріон відвернувся від яскравого сяйва.
— Мене змусили іти у битву без старшого братика. Нікому було мене захистити.
— Та я чув, ти сам трохи місто не спалив.
— Гидка брехня! Я підпалив лише річку. — Раптом Тиріон згадав, де він сидить і навіщо. — То ти прийшов мене убити?
— Отака мені дяка! Було б лишити тебе тут гнити, аби навчився чемного звичаю.
— Та де ж пак! Серсея довго гнити не дасть.
— Правду кажеш. На ранок тебе мають стратити на старому турнірному бойовиську.
Тиріон знову зареготав.
— А попоїсти хоч дадуть? Допоможи з останнім словом, бо думки у голові гасають, наче щури у коморі.
— Останнє слово тобі не знадобиться. Я прийшов тебе рятувати. — Голос Хайме був на диво урочистий.
— Хто тобі сказав, що мене треба рятувати?
— Знаєш, я вже сливе й забув, який ти гидкий коротун. А як ти нагадав… то може, лишити тебе Серсеї? Вріже тобі голову, та й баба з возу.
— Оце вже ні! Іду, іду.
Тиріон вичалапав із келії та роззирнувся навколо.
— Там, нагорі, день чи ніч? Я вже геть загубив лік часу.
— Три години по півночі. Місто спить.
Хайме пхнув смолоскипа назад до держака у простінку між келіями.
Прохід був освітлений погано, і Тиріон трохи не запнувся на тілі ключника, простягнутому холодною кам’яною підлогою. Він тицьнув у нього носаком і спитав:
— Мертвий?
— Спить! І ще троє з ним. Євнух додав їм у вино «солодкий сон», але не досить, щоб убити. Принаймні так він божиться. А сам чекає нагорі сходів, одягнений у септонову рясу. Ти вийдеш помийним збіжником до річки; у затоці чекає галера. Варис має своїх повірників у Вільних Містах, тобі не бракуватиме коштів… та диви, не розкидайся і бережи себе. Серсея надішле по тебе убивць, не сумнівайся. Тобі варто, мабуть, змінити ім’я.
— Змінити ім’я? Доречна порада! Ось прийде Безликий мене вбивати, а я йому: «Ні, ви не по того прийшли! Я геть інший карлик з бридким рубцем замість носа!»
Обидва Ланістери зареготали. Хайме став на коліно і швидко поцілував брата у обидві щоки, мазнувши вустами по напухлому валикові плоті на носі.
— Дякую, братику, — мовив Тиріон. — Дякую за життя, що ти рятуєш.
— Та я… просто віддаю борг, який завинив, — відповів Хайме дивним голосом.
— Борг? — Тиріон звісив голову набік. — Не розумію.
— То й добре. Не всі двері варто відчиняти.
— Ой божечки, — вимовив Тиріон. — Тут криється якась похмура і бридка таємниця? Невже хтось колись згадав мене злим і нетихим словом? Та кажи вже, я не плакатиму.
— Тиріоне…
«Хайме… боїться?!»
— Кажи! — повторив Тиріон.
Брат відвів очі убік.
— Тайша, — мовив він дуже тихо.
— Тайша?! — Шлунок його стиснувся. — Що таке з нею?
— Вона не була хвойдою. Я її тобі не купував. Наш батько наказав мені збрехати. Тайша… вона була саме та, ким здавалася. Донька рільника-чиншовика, випадково стрінута в дорозі.
Тиріон чув, як його власний подих висвистує крізь дірки у рубці, що лишився від носа. Хайме не смів підняти очей. «Тайша.» Він спробував пригадати, яка вона була на вигляд. «Дівчина. Просто дівчина, не старша за Сансу.»
— Моя дружина, — прохрипів він. — Та, що погодилася вийти за мене заміж.
— За твоє золото — так казав батько. Вона ж була підлого роду, а ти — Ланістер з Кастерлі-на-Скелі. Чого б вона могла прагнути, якщо не золота? От і виходило, що дівча не краще за хвойду, брехня — майже не брехня, а батько… він казав, що тобі не завадить трохи суворої науки. Що ти дещо зрозумієш і потім мені дякуватимеш.
— Дякуватиму? — здушено кавкнув Тиріон. — Батько віддав її стражникам. Повному куреневі стражників. І змусив мене… дивитися.
«І не лише дивитися. А й узяти її теж… дружиноньку мою…»
— Я й не гадав, що він таке зробить! Вір мені, ти мусиш!
— Мушу?! Та невже? — загарчав Тиріон. — Чи я мушу
