Борва мечів - Джордж Мартін

— Ніч-ватри? — Бовен Марш боязко зиркнув на Мелісандру. — То й нам теж доведеться палити ніч-ватру?

— Доведеться. — Жінка підвелася у вихорі криваво-червоного шовку, розкидавши яскраво-мідне волосся по плечах. — Самі лише мечі нездатні втримати наступ пітьми. Поміч Господа Світла — ось що єдине дає нам надію. Певно кажу вам, хоробрі лицарі та добрі браття: війна, що розпочалася — то не звична дрібна чвара за землі та титули. Ми стали до бою за саме життя, і якщо програємо його — світ загине разом з нами.

Сем ясно бачив: старшина не знала, що їй думати. Бовен Марш і Отел Ярвик перезирнулися з сумнівом у очах, Янос Слинт кипів роздратуванням, а Трипалому Гобові, схоже, найбільше кортіло повернутися до кухні різати моркву на юшку. Та всі вони здивувалися ще більше, коли почули тихе бурмотіння маестра Аемона:

— Ви кажете про війну за світанок, ласкава пані. Але де обіцяний принц?

— Він стоїть перед вами! — оголосила Мелісандра. — Хоча ви ще не розплющили очей, аби бачити. Станіс Баратеон є Азор Ахай відроджений, воїн вогню, в особі якого справджуються пророцтва. На знак його з’яви у небі засяяла червона комета, а при боці він носить Світлоносець, червоний меч звитяжців!

Сем помітив, що від її слів король почувається незатишно. Станіс зарипів зубами і мовив:

— Ви мене покликали, панове, і я прийшов. Тепер ви мусите жити або померти разом зі мною. Звикайте до цієї думки. — Рвучко і коротко він махнув рукою. — Ми скінчили. Ви, маестре, лишіться ще на хвилину. І ти, Тарлі, теж. Решта хай іде собі.

«Я?!» — подумав нажаханий Сем, поки його брати вклонялися і виходили назовні. — «Чого йому від мене треба?»

— То це ти убив ту істоту в снігу, — мовив до нього король Станіс, коли у покої лишилися четверо.

— Так, це він — Сем Смертяний, — посміхнулася Мелісандра.

Сем відчув, як червоніє.

— Ні, мосьпані. Ваша милосте. Тобто, так, це я. Сем Тарлі, так.

— Твій батько — вправний та хоробрий воїн, — мовив король Станіс. — Він колись розбив мого брата при Ясенброді. Мейс Тирел полюбляє хвалитися тією перемогою як своєю, але насправді її здобув князь Рандил, поки Тирел шукав дорогу до бойовища. Тарлі тоді убив князя Каферена своїм валірійським обіручником і надіслав його голову Аерисові.

Король почухав щелепу пальцем і додав:

— Але я не чекав, що в такого батька вродиться такий син.

— Я… так, я не той син, ваша милосте, якого хотіли пан батько.

— І все ж, якби ти не вдягнув чорне, то був би цінним заручником, — розмірковував Станіс.

— Але він вдягнув чорне, пане королю, — зауважив маестер Аемон.

— Це мені добре відомо, — відповів король. — Мені відомо більше, ніж ви гадаєте, Аемоне Таргарієне.

Старий схилив голову.

— Я лише Аемон тепер, ясний володарю. Ми довіку полишаємо імена наших домів, коли куємо маестерські ланцюги.

Станіс різко кивнув, наче знав і це, але не надто зважав.

— Ти вбив ту істоту обсидіановим кинджалом. Так мені розповідали, — звернувся король до Сема.

— Т-так, ваша милосте. Його дав мені Джон Сніговій.

— Драконоскло! — пролунав музикою сріблястий сміх червоної жінки. — «Застиглий вогонь» мовою старої Валірії. Не диво, що він став лихою карою для холодних дітей Іншого.

— На Дракон-Камені, де я тримав свій стіл донедавна, у старих проходах під горою можна знайти чимало цього обсидіану, — розповів Семові король. — Невеличкі шматочки, чималі уламки, великі брили. Пригадую, що більшість його складають чорні камені, але є зелені, червоні, ба навіть порфірові. Я надіслав наказ панові Роланду, моєму каштелянові, щоб він почав видобуток. Боюся, недовго вже Дракон-Каменеві лишатися під моєю владою. Та можливо, Господь Світла все ж устигне до падіння замку подарувати нам досить «застиглого вогню», щоб ми озброїлися проти наших ворогів.

Сем прокашлявся.

— Найясніший п-пане королю… т-той кинджал… обсидіан розлетівся на друзки, коли я спробував ударити упиря.

Мелісандра посміхнулася.

— Упирями рухають чорні чари, та вони — усього лише мертва плоть. Їм дадуть ради залізо і вогонь. Але ті, кого ви звете Іншими — дещо більше.

— То гемони зі снігу, льоду та морозу! — мовив Станіс Баратеон. — Стародавній ворог. Єдиний ворог, який важить.

Він знову перевів очі на Сема.

— Мені казали, ти разом із тією дичацькою дівчиною пройшов унизу під Стіною якимись чарівними дверима.

— Чо-чорною Брамою, — пробурмотів Сем. — П-під Ніч-Кромом.

— Ніч-Кром — найстаріший і найбільший з замків на Стіні, — мовив король. — Саме там я маю намір утвердити свій престол на час цієї війни. Ти покажеш мені ту браму.

— Я-я, — забелькотів Сем, — я-я покажу, якщо…

«Якщо вона досі там. Якщо вона відчиниться для людини не в чорному. Якщо…»

— Ти покажеш! — гарикнув Станіс. — Коли я тобі накажу.

Маестер Аемон посміхнувся і мовив:

— Перш ніж ми підемо, дозвольте прохати вашу милість про велику честь. Покажіть нам дивовижний клинок, про який ми так багато чули.

— Ви хочете бачити Світлоносця? Ви, сліпий?

— Моїми очима буде Сем.

Король насупився, але відповів:

— Його бачив трохи не кожен, кого я стрічав на шляху. Чому б не показати і сліпому?

Пас із мечем у піхвах висів на кілочку коло комина. Станіс узяв піхви, витяг із них довгого меча, шурхочучи залізом по дереві та шкірі, й раптом світлицю наповнило світло — переливчастий мінливий танок золотих, червоних і жовтогарячих барв, яскраві кольори вогню.

— Розповідай, Семвеле, — торкнувся маестер Аемон його плеча.

— Він випромінює сяйво, — стиха почав Сем. — Наче горить вогнем, але без полум’я. Сама криця світиться жовтим і червоним, мерехтить і спалахує, наче сонячне світло на воді, але гарніше. Шкода, що ви не бачите, маестре.

— Тепер бачу, Семе. Подумки я бачу меча, наповненого сонячним світлом. Чарівне і приголомшливе видовище. — Старий дерев’яно уклонився. — Дякую вашій милості та ясній пані за велику ласку.

Коли король Станіс вклав сяючого меча назад до піхов, світло сонячного дня, що струменіло