Борва мечів - Джордж Мартін

— Котер Пайк і пан Денис Малістер зовсім не йолопи, перепрошую ясного пана, — мовив Джон. — Вони добрячі вояки та вдатні ватажки. Отел Ярвик теж непоганий, на свій лад. Пан воєвода Мормонт мав довіру до кожного з них.

— Ваш пан воєвода надто розкидався своєю довірою. Інакше не загинув би так, як загинув. Але ми балакали про тебе. Я не забув, що саме ти приніс мені той чарівний ріг і захопив у полон дружину та сина Манса Розбишаки.

— Далла померла. — Джон і досі сумував, згадуючи про неї. — Я привів до вашої милості Валу, її сестру. Не така вже хитра штука то була — захопити дівчину з немовлям. Ви погнали дичаків у ліс, а перевертень, якого Манс приставив сторожити свою королеву, збожеволів, коли запалав його орел.

Джон зиркнув на Мелісандру.

— Подейкують, то ваших рук справа.

Вона посміхнулася. Її довге мідне волосся безладно заліпило їй обличчя.

— Господь Світла має вогняні пазурі, Джоне Сніговію.

Джон кивнув і знову обернувся до короля.

— Ваша милість згадували Валу… вона прохала дозволу побачити Манса Розбишаку і принести йому його сина. То була б… велика ласка для неї.

— Манс утік з вашого присяжного братства. Твої братчики наполягають на його страті. Чого б це мені робити йому ласку?

На це питання Джон не мав відповіді.

— Як не заради нього, то хоч заради Вали. Заради її сестри — матері дитини.

— Ти маєш прихильність до цієї Вали?

— Я її ледве знаю.

— Кажуть, вона досить вродлива.

— Надзвичайно, — визнав Джон.

— Надзвичайна врода може ховати надзвичайну зраду. Мій брат дізнався цієї науки від Серсеї Ланістер, та запізно. Вона його вбила, навіть не сумнівайся. А так само і твого батька, і Джона Арина.

Станіс насупився, замислився і запитав:

— Ти йшов походом з тими дичаками. Що скажеш: чи мають вони в собі якусь честь?

— Так, пане королю, — відповів Джон, — але свого власного штибу.

— А Манс Розбишака?

— Так. Гадаю, що так.

— А Князь-над-Кістками?

Джон завагався.

— Ми його звали Торохкалом. Він підступний і кровожерливий. Якщо і є в ньому якась краплина честі, він добре її ховає під сорочкою з кісток.

— А отой інший, Тормунд з багатьма іменами, що уникнув полону після битви? Кажи, нічого не приховуй!

— Тормунд Велетнебій здався мені такою людиною, ваша милосте, яку добре мати за друга і погано — за ворога.

Станіс коротко й різко кивнув.

— Твій батько був гідною людиною. Ми не приятелювали, та я віддавав належне його чеснотам. Твій брат був бунтівник і зрадник, він хотів вкрасти половину мого королівства. Та ніхто не зважиться піддати сумніву його мужність. Що я маю думати про тебе?

«Він хоче, щоб я обіцяв йому свою любов повік, абощо?» Сухим, придушеним голосом Джон відповів:

— Я — братчик Нічної Варти.

— Це слова. А слова — то вітер. Навіщо, гадаєш, я покинув Дракон-Камінь і приплив на Стіну? Га, Снігу-воєводо?

— Я не воєвода, пане королю. Сподіваюся, ви тому припливли, бо ми вас попросили. Хоч і не смію судити, де це вас так довго носило.

На його подив, Станіс у відповідь посміхнувся.

— Прямі й зухвалі слова, гідні справжнього Старка! Так, я мав би прибути швидше. Але якби не мій Правиця, то й зовсім би не нагодився. Князь Лукомор не вродився вельможею чесного роду, але нагадав мені про мій обов’язок, коли я думав лише про свої права. Я поставив воза перед конем — так казав мені Давос. Я намагався звоювати престол, аби врятувати королівство. А мав би рятувати королівство, аби здобути престол.

Станіс вказав на північ.

— Онде я маю шукати ворога, до боротьби з яким народився.

— І чиє ім’я не можна казати вголос, — тихо додала Мелісандра. — То бог ночі й жахіття, Джоне Сніговію, а ті постаті у снігу — то його створіння.

— Чув я також про те, що ти вбив одного з тих упирів, коли рятував життя князеві-воєводі Мормонту, — мовив Станіс. — Тому це може бути і твоя війна, Снігу-воєводо. Якщо ти погодишся допомогти мені.

— Я присягнув мечем Нічній Варті, ваша милосте, — обережно відповів Джон Сніговій. — Моя вірність належить їй.

Королю це не сподобалося. Станіс заскреготів зубами і мовив:

— Од тебе мені потрібен не самий лише меч!

Джон геть нічого не зрозумів.

— Перепрошую вашу ясновельможність?

— Мені потрібна північ.

«Північ?!»

— Я… але Королем-на-Півночі був мій брат Робб…

— Твій брат був законним і повновладним князем на Зимосічі. Якби він лишився удома і зберіг вірність присязі замість коронувати себе казна-ким і попхатися на звоювання річкового краю, то міг би жити й досі. Та нехай: що було, те загуло. Ти — не Робб. Так само, як я — не Роберт.

Суворі й різкі слова геть-чисто здмухнули слабеньку прихильність, яку Джон устиг відчути до Станіса.

— Я любив свого брата! — твердо мовив він.

— Я свого теж. Проте ані ти, ані я не змогли нічим зарадити їхній долі. Бо вони були ті, хто були. І ми є ті, хто ми є. Я — єдиний правдивий король Вестеросу, хоч на півдні, хоч на півночі. А ти — байстрюк Неда Старка.

Станіс свердлив Джона своїми глибокими синіми очима.

— Тайвин Ланістер поставив Руза Болтона своїм Оборонцем Півночі й тим винагородив за зраду твого брата. Залізняки чубляться між собою від самої смерті Балона Грейджоя, але й досі тримають Калин-Коп, Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут і майже увесь Каменястий Берег. Земля твого батька спливає кров’ю, а я не маю ані часу, ані сили зцілити її рани. До Зимосічі мусить повернутися князь. Вірний мені господар на Зимосічі.

«Він дивиться на мене» — усвідомив Джон і закляк на місці.

— Але Зимосічі більше немає. Теон Грейджой пустив її з вогнем та димом.

— Камінь так легко не горить, — відповів на це Станіс. — Замок із часом можна відбудувати. Князі правлять не мурами, а людьми. Твої північани мене не знають, причин любити мене не мають, але їхня сила потрібна мені у майбутніх битвах. Залучити їх під мої корогви може лише син Едарда Старка.

«Він бажає зробити мене господарем на