Борва мечів - Джордж Мартін

— Зате усі знають, що пан Алісер — лицар чесного родоводу, іменитий і законно вроджений, а я — байстрюк, що вбив Кворина Піврукого і ділив постіль з дикою списницею. Дехто і варгом мене кличе. Цікаво, як можна бути варгом, не маючи вовка? — Джонові вуста викривилися у гіркій усмішці. — Привид мені навіть не сниться більше. А сниться лише крипта з кам’яними королями на престолах. Інколи я чую Роббів голос, інколи — батьків, наче вони гуляють на якомусь бенкеті. Але між нами стіна, і я знаю, що мені на тому бенкеті місця немає.

«Так, бо живим нема місця на бенкетах мертвих.» Семові аж серце розривалося мовчати в таку хвилину. «Бран не мертвий, Джоне!» — волів би він закричати на весь голос. — «Він разом з друзями їде на північ на велетенському олені шукати триокого гайворона у глибинах страхолюдної пущі.» Але слухаючи подумки власні слова, Сем Тарлі починав сумніватися, чи не наснилося йому все те божевілля, чи не примарилося з лихоманки, жаху та голоду… і все ж навіть у такому разі він стрілив би, не вагаючись, якби не дав чесного слова.

Берегти таємницю він присягнувся аж тричі: уперше — самому Бранові, удруге — дивному хлопчикові Йоджену Троску, і втретє — Холоднорукому.

— Весь світ вважає малого мертвим, — сказав його рятівник, коли вони прощалися. — Хай його кістки спочивають у могилі. Нам не потрібні нишпорки на наших слідах. Присягнися, Семвеле, братчику Нічної Варти. Присягнися життям, яке ти винен мені.

Сем похнюпився, посовав ногами і мовив:

— Князя Яноса ніколи не оберуть князем-воєводою. — Чим кращим він не мав заспокоїти Джонів смуток; ба не мав і чим іншим. — Того ніколи не станеться!

— Семе, дурнику мій любий. Очі пролупи, га? Він день у день набирає голоси. — Джон відкинув волосся з очей і додав: — Може, я нічого в світі не знаю, але це знаю напевне. А тепер перепрошую. Пошукаю собі, кого мечем уперіщити.

Сем безпорадно дивився Джонові услід, а той широко крокував до зброярні та навчального двору. Останнім часом Джон Сніговій майже усі години, коли не спав, коротав саме там. Наразі замок Чорний не мав майстра-мечника: пан Єндрей загинув, а пан Алісер втратив до вишколу новачків усяку охоту. Тому Джон заходився з власної волі навчати найслабкіших новобранців: Шовкуна, Лошака, Робіна-Стрибайла з його кульгавою ногою, Арона та Емріка. Коли ж вони стояли на варті чи мали інші справи, він цілими годинами вправлявся наодинці з мечем, щитом та списом або ставав до бою проти кожного, хто мав наснагу.

«Семе, дурнику мій любий» — чув Сем слова Джона, поки повертався до маестерської вежі. — «Очі пролупи, га? Він день у день набирає голоси.» Невже це так і є? Аби стати князем-воєводою Нічної Варти, пошукач мав набрати дві третини голосів усіх присяжних братчиків. Після дев’яти голосувань упродовж дев’яти днів до двох третин ніхто навіть не наблизився. Князь Янос і справді набирав голоси, обігнавши спершу Бовена Марша, потім Отела Ярвика, та все ж досі не наздогнав пана Дениса Малістера з Тіньової Вежі або Котера Пайка зі Східної-Варти-біля-Моря. «Новим воєводою напевне ж буде хтось із них» — заспокоїв себе Сем.

Станіс поставив варту і коло маестрових дверей. Всередині панувала жарка задуха і купчилися поранені у битві: чорні братчики, люди короля і королеви. Клідас сновигав між ними з глечиками козячого молока і сон-вина. Проте сам маестер Аемон ще не повернувся з уранішніх відвідин Манса Розбишаки. Сем повісив кобеняка на кілочок і пішов допомагати. Він носив, наливав, міняв перев’язки, а у голові крутилися і не хотіли змовкати Джонові слова. «Семе, дурнику мій любий. Очі пролупи, га? Він день у день набирає голоси.»

Минула добряча година, перш ніж Сем спромігся випроситися — піти погодувати круків. Дорогою до крукарні він спинився перевірити свій рахунок з голосування попереднього вечора. На початку обрання братчики висунули понад тридцять імен, але більшість негайно відкликали, щойно з’ясувалося, що перемога їм не світить. Напередодні лишилося семеро. Пан Денис Малістер зібрав двісті й тринадцять жеребків, Котер Пайк — сто і вісімдесят сім, князь Слинт — сімдесят чотири, Отел Ярвик — шістдесят, Бовен Марш — сорок дев’ять, Трипалий Гоб — п’ять, а Скорботний Ед Толет — один. «То все Пип з його дурними жартами.» Сем подивився на попередні підрахунки. Пан Денис, Котер Пайк і Бовен Марш втрачали голоси від третього дня обрання, Отел Ярвик — від шостого. Лише князь Янос Слинт уперто ліз нагору — день у день, вечір у вечір.

Сем почув галас у крукарні, відклав папери і почалапав нагору сходами — годувати зголоднілих птахів. Там він побачив, що на його радість прилетіли ще троє.

— Сніг-сніг-сніговій! — закричали вони на нього. — Сніг-сніговій!

Цього він навчив їх сам. Але навіть із прибульцями крукарня здавалася жалюгідно порожньою. Досі не повернувся майже ніхто з тих птахів, яких вислав Аемон. «На щастя, один таки досяг Станіса. Один дістався Дракон-Каменя і потрапив до рук того короля, якому не байдуже.» Сем знав, що за багато тисяч верст на південь його батько поставив дім Тарлі під корогви хлопчака на Залізному Престолі. Та ані король Джофрі, ані король Томен не ворухнули й пальцем, коли Варта волала про допомогу. «Навіщо потрібен король, який не захищає свою державу?» — розлючено думав він, згадуючи ніч на Кулаку Першолюдей і жахливу втечу до Крастерового Дитинця крізь пітьму, страхіття і снігопад. Так, йому було трохи моторошно від звичаїв королевиних людей, та все ж вони прийшли й допомогли силою зброї у скрутну годину.

Того вечора Сем шукав, але не знайшов Джона Сніговія у склепистому кам’яному підвалі, де тепер братчики споживали обід і вечерю. Коли він нарешті зневірився і всівся на лаву коло друзів, Пип саме розповідав Скорботному Едові про змагання між солом’яними вояками, хто більше збере на собі дичацьких стріл.

— Ти йшов попереду мало не до кінця, та Гак Довгозерник останнього дня зібрав три й вирвався наперед.

— От ніколи я нічого не виграю! — пожалівся Скорботний Ед. — А до Гака — до того завжди усміхалися боги. Коли дичаки зіпхнули його з Мосту Черепів, він і тоді якось примудрився гепнутися у гарненький глибоченький ставочок, та так щасливо, що на