Борва мечів - Джордж Мартін

Він видав якийсь дивний звук. Ар’я не одразу втямила, що то він схлипнув.

— Маленька пташечка, твоя гарненька сестричка… я стояв там у білій кирейці й дозволяв її бити. Я примусив її співати — а сама ж вона не хотіла, упиралася. Я хотів її забрати з собою. Аби ж забрав! То уграв би до крові, вирізав серце і кинув при дорозі… але нізащо не віддав би тому клятому курдупелю.

Обличчя його перекосила судома болю.

— Ти змушуєш мене благати, сучко? Роби справу! Подаруй мені милосердя… помстися за свого Смика…

— За Мику! — Ар’я ступила крок назад. — Ви не заслуговуєте на дарунок милосердя.

Хорт дивився, як вона сідлає Боягузку, яскравими та блискучими від лихоманки очима. Не зробив жодного руху підвестися й зупинити її. Але коли вона сіла у сідло, сказав:

— Справжні вовки добивають поранених тварин.

«От хай тебе і знайдуть справжні вовки» — подумала Ар’я. — «Сонце сяде, то вони тебе винюхають.» Тоді він дізнається, що вовки роблять хортам.

— Не сокирою було мене бити, — мовила вона, — а мати мою рятувати.

Вона відвернула коня і поїхала геть, жодного разу не обернувшись.

Сонячного ранку за шість днів по тому Ар’я дісталася місця, де Тризуб розливався дуже широко, а повітря пахкотіло сіллю замість дерев. Вона трималася якнайближче до води, минала ниви та хутори, і по обіді побачила перед собою містечко, сподіваючись, що то і є Солепанва. Над містечком височів невеличкий замок — чи радше паланка, що складалася з простої кутастої вежі з дворищем та муром. Більшість крамниць, заїздів та шинків коло води було спалено чи пограбовано; деякі виглядали покинутими. Але пришиби для кораблів лишилися на місці, й на схід простяглася Крабова затока, виблискуючи під сонцем блакиттю та зеленню.

І коло берега стояли кораблі.

«Три» — подумала Ар’я, — «їх тут аж три, а мені й одного досить». Але два з них були всього лише річковими байдаками, пласкими та низькими, спроможними долати хіба що води Тризубу. Зате третій був величенький — купець із солоного моря з двома лавами весел, визолоченим носом і трьома високими щоглами, де висіли згорнуті лілові вітрила. Ліловим був фарбований і короб. Ар’я рушила Боягузкою до пришибів, аби краще роздивитися. Коло кораблів ведеться інший звичай, ніж у невеличких селах — чужинці не мають здаватися тут зайвими та ворожими. Певно, усім буде байдуже, хто вона така і навіщо приїхала.

«Де б узяти срібла?» Зрозумівши, що не має грошей, Ар’я вкусила губу. В Полівера вони знайшли оленя і з десяток мідяків, у вбитого нею прищавого зброєносця — вісім срібняків, а в гамані Лоскотуна — лише кілька шелягів. Але Хорт наказав їй стягнути чоботи вбитого і порізати його просякнуту кров’ю одежину. В кожному носаку виявилося по оленю, а у підбивці каптана було зашито аж три золоті дракони. Але Сандор забрав усі гроші собі. «Нечесно! Вони такі ж мої, як і його.» Якби ж вона подарувала йому милосердя… та не подарувала ж, і тепер не могла повернутися, а прохати про допомогу не мала кого. «Про допомогу благатимеш — ніколи не матимеш.» Доведеться продати Боягузку і сподіватися, що того вистачить.

Від хлопчака у порті вона дізналася, що стайні спалили, але їхня господарка й досі торгувала позаду септу. Ар’я легко знайшла дебелу та міцну жіночку, від якої добряче тхнуло кіньми. Боягузку вона вподобала з першого погляду, спитала Ар’ю, де та її надибала, і вишкірилася, почувши відповідь.

— Коняка доброї породи, воно й видно. І що хазяїном її був лицар, про те годі сумніватися. Але той убитий лицар, дитино, ніякий тобі не брат. Я, дорогенька, не перший рік торгую з замком, знаю на вигляд і мову чимало шляхетного панства. Ти не їхньої породи — не те що кобила.

Вона пхнула пальцем Ар’ї у груди.

— Ти її знайшла, а чи вкрала, хто тебе зна. Відки таке вбоге й миршаве дівчисько може добути лицарську подорожню кобилу? Ото ж бо й воно.

Ар’я уперто вкусила губу.

— То ви її не купите?

Жінка захихотіла.

— Чого ж не купити? Куплю. От лишень тобі доведеться взяти те, що я дам. А не хочеш — то ходімо до замку, поспитаємося, що тобі належить за крадіжку коня в доброго лицаря. Чи не зашморг на шию, га?

Навколо тинялося ще з півдесятка тутешніх міщан, і Ар’я розуміла, що вбити жінку не зможе. Тому вкусила губу ще міцніше і дозволила себе ошукати. Отриманий гаманець був жалюгідно плаский; коли Ар’я попрохала додати трохи за сідло, вузду і чабрак, перекупка лише зареготала.

«Дідька б вона так ошукала Хорта» — думала Ар’я, крокуючи довгим шляхом назад до пришибів. Відколи вона подолала його верхи, шлях, здавалося, видовжився у кілька разів.

Лілова галера стояла, де й була — бо якби встигла піти, поки її грабували, то було б уже вище її сил. На місток саме закочували барило меду; Ар’я спробувала зайти слідом, але жегляр на чардаку вилаяв її невідомою мовою.

— Хочу побачити капітана, — мовила до нього Ар’я, та він лише загорлав гучніше.

Галас привернув увагу кремезного сивочолого чоловіка у ліловому вовняному каптані. Він розумів посполиту мову і відповів нею:

— Я тут капітан. Чого тобі треба? Хутко, дитино, ми чекаємо відпливу.

— Хочу на північ, до Стіни. Ось, я можу заплатити. — Ар’я віддала йому гаманця. — Нічна Варта має замок на морі.

— Так, Східну Варту. — Капітан висипав срібло на долоню і спохмурнів. — Оце все, що ти маєш?

«Цього не досить» — зрозуміла Ар’я. В корабельника все було написано на обличчі.

— Мені не треба окремого помешкання, — мовила вона. — Можу спати десь під чардаком або…

— Візьміть покоївкою! — гукнув весляр, що саме тупав повз них із сувоєм вовняного краму на плечі. — А спить хай зі мною!

— Язика припни, йолопе! — визвірився капітан.

— Я можу працювати, — вмовляла Ар’я. — Вишкрібати чардак. Колись я вишкрібала замкові сходи. Мабуть, зможу веслувати…

— Ні, не зможеш, — відповів капітан, повертаючи монети. — А хоч би й могла… байдуже, дитино. На півночі нам нічого доброго не світить. Там крига, війна і пірати. Ще як ми огинали Гостроклішню, то бачили з десяток піратських кораблів. І знову побачити не прагнемо. Відси ми тягнемо весла