Бенкет круків - Джордж Мартін
Тиха як тінь, Арія рухалася між рядів довгих кам'яних лавок, стискаючи в руці меча. Під ногами відчувалася кам'яна підлога — не полірований мармур, як у Великому септі Бейлора, а щось шорсткіше. Арія проминула якихось жінок, що перешіптувалися між собою. Повітря було тепле й важке — таке важке, що дівчинка аж позіхнула. Відчувався запах свічок. Аромат був незнайомий, напевно, якийсь чужинський фіміам, та коли вона глибше пройшла всередину храму, здалося, що свічки пахнуть снігом, і сосновою глицею, і гарячим рагу.
«Приємні запахи»,— подумала Арія і почулася трішки сміливіше. Навіть Голку сховала назад у піхви.
У центрі храму дівчинка натрапила на воду, плюскотіння якої чула: басейн завширшки десять футів, чорнильно-чорний, освітлювався тьмяними червоними свічками. Біля нього сидів парубок у сріблястому плащі, стиха плачучи. Арія бачила, як він занурив руку у воду, і поверхнею побігли черлені брижі. Витягнувши руку, він одного по одному обсмоктав пальці. «Мабуть, пити хоче». По краю басейну стояли кам'яні кухлі. Арія, наповнивши один, піднесла його парубку, щоб він міг напитися. Коли вона простягнула йому кухоль, довгу мить парубок витріщався на неї.
— Валар моргуліс,— сказав він нарешті.
— Валар догейрис,— озвалася вона.
Він осушив кухоль і з тихим плюскотом впустив його у басейн. А тоді звівся на ноги, розгойдуючись, тримаючись за живіт. На мить Арії здалося, що зараз парубок упаде. Тільки тоді вона побачила темну пляму в нього нижче пояса. І ця пляма в неї на очах розросталася.
— Ви поранені,— випалила Арія, але парубок не звернув на неї уваги. Хитким кроком він рушив до стіни й заліз у альков, на тверде кам'яне ложе. Роззирнувшись, Арія угледіла ще алькови. В деяких спали якісь старигані.
«Ні,— прошепотів до неї напівзабутий голос,— вони не сплять. Вони мертві або присмертні. Дивись очима».
Чиясь долоня торкнулася її руки.
Арія, крутнувшись, відскочила, але то була просто дівчинка: бліда маленька дівчинка в плащі з каптуром, що наче проковтнув її, чорний з правого боку й білий з лівого. Під каптуром виднілося худе кістляве обличчя, запалі щоки й чорні очі, великі як блюдця.
— Не хапай мене,— застерегла Арія малу приблуду.— Коли мене востаннє схопив один хлопчик, я його вбила.
Дівчинка промовила щось, але Арія таких слів не знала.
Вона похитала головою.
— Ти загальною мовою розмовляєш?
— Я розмовляю,— почувся ззаду голос.
Арії не подобалося, як її всякчас тут заскакують зненацька. Чоловік у каптурі був високий, у такому самому чорно-білому плащі, як і приблуда, тільки більшому. Але під каптуром можна було розрізнити хіба слабеньке червоне мерехтіння свічок, що відбивалися в очах незнайомця.
— Що це за місце? — запитала Арія.
— Місце спокою,— лагідним голосом озвався він.— Тут ти в безпеці. Це Чорно-білий палац, дитинко. Хоча ти ще замала, щоб шукати послуг багатоликого бога.
— Це як південницький бог, що має сім ликів?
— Сім? Ні. Він має незліченну кількість ликів, маленька, стільки ликів, скільки зірок на небі. У Браавосі люди поклоняються кому схочуть... але в кінці шляху їх чекає він, багатоликий. Одного дня він вийде і тобі назустріч, не бійся. Але не варто квапитися в його обійми.
— Я прийшла, бо шукаю Джакена Г'ґара.
— Не знаю такого імені.
У неї впало серце.
— Він був з Лората. Волосся мав біле з одного боку й червоне з другого. Сказав, що навчить мене секретів і дав мені оце.
Залізну монетку вона стискала в кулаці. Коли ж розтиснула пальці, виявилося, що монетка прилипла до спітнілої долоні.
Жрець роздивився монетку, але не торкався її. Приблуда з великими очима теж її роздивлялася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:
— Скажи мені своє ім'я, дитино.
— Варна. Я з Варниці, що на Тризубі.
Хоч Арія й не бачила його обличчя, але відчула, що він усміхається.
— Ні,— мовив чоловік.— Скажи мені своє ім'я.
— Жовторотик,— цього разу відповіла вона.
— Справжнє ім'я, дитинко.
— Мама кликала мене Нан, але всі звали мене Ласкою...
— Твоє ім'я.
Арія ковтнула.
— Арі. Я — Арі.
— Уже ближче. А по правді?
«Страх ранить глибше за меч»,— сказала собі Арія.
— Арія.
Першого разу вона це слово ледве прошепотіла. А другого просто кинула незнайомцю в обличчя:
— Я — Арія з дому Старків.
— Так, правда,— озвався чоловік,— але Чорно-білий палац — не місце для Арії з дому Старків.
— Будь ласка,— мовила Арія,— мені нема куди йти.
— Ти боїшся смерті?
Вона закусила губу.
— Ні.
— Зараз побачимо.
Жрець скинув каптура. Під ним не було обличчя, тільки жовтий череп з кількома останніми клаптями шкіри на щоках, а з порожньої очниці, звиваючись, виповз білий хробак.
— Поцілуй мене, дитинко,— прохрипів чоловік голосом сухим і сиплим, як деренчання смерті.
«Він оцим хоче мене налякати?» Арія поцілувала його туди, де мав би бути його ніс, і витягнула з ока хробака, готова з'їсти, тільки той розтанув у неї в руці, як тінь.
Жовтавий череп теж уже танув, і тепер до неї згори вниз усміхався найдобріший на світі дідусь.
— Ніхто ще не намагався з'їсти мого черв'яка,— сказав він.— Ти зголодніла, дитинко?
«Так,— подумала Арія,— тільки це інший голод».
Cepci
Падав холодний дощ, від якого мури й вали Червоної Фортеці темніли, наче кров. Тримаючи короля за руку, Серсі твердо вела його через розмоклий двір до паланкіна, що чекав разом з почтом.
— Дядько Джеймі дозволив мені їхати верхи й кидати монетки простолюду,— заперечував хлопчик.
— Ти застудитися хочеш? — озвалася королева; ризикувати вона не збиралася: Томен зроду не був такий міцненький, як Джофрі.— Дідусь хотів би, щоб ти на його поминках мав вигляд справжнього короля. Не можемо ми з'явитись у Великому септі Бейлора мокрі й забрьохані.
«Досить того, що мені знов довелося вдягнути жалобу». Чорний колір ніколи їй не личив. З такою білою шкірою в чорному вона сама була наполовину труп. Прокинулася Серсі за годину до світанку, щоб викупатися й зробити зачіску, і не дозволить,
