Бенкет круків - Джордж Мартін
— Що це? — запитала Арія в Йорка, вказуючи туди.
— Це солодка ріка,— пояснив він.— Несе воду з суходолу через солоні мілини й берегові рівнини, що заливаються морем під час припливів. Добру прісну воду для фонтанів.
Арія озирнулася; і гавань, і лагуна вже щезли з очей. Попереду обабіч каналу стояли два ряди велетенських статуй — серйозних камінних чоловіків у довгих бронзових опанчах, заквецяних морськими птахами. Дехто тримав книжки, дехто — кинджали, а ще дехто — молотки. Один у здійнятій руці стискав золоту зірку. Інший перекинув кам'яний глечик, з якого в канал невпинною цівкою бігла вода.
— Це боги? — запитала Арія.
— Володарі моря,— відповів Йорко.— Острів Богів трохи далі. Бачиш? За шостим мостом, з правого берега. Там є храм місячних співців.
Це його Арія бачила з лагуни — велетенський масив білосніжного мармуру, увінчаний здоровезною срібною банею, у вікнах якої на молочних шибках виднілися всі фази місяця. Обабіч брами стояли дві мармурові діви, високі як і володарі моря, підтримуючи півкруглий одвірок.
А позаду цього храму стояв інший — червона кам'яниця, сувора як фортеця. На верхівці її великої квадратної вежі у залізній жаровні двадцять футів завширшки палала величезна ватра, а менші багаття горіли обабіч мідних дверей.
— Червоні жерці обожнюють свої вогнища,— сказав Йорко.— Їхній бог — Цар світла, червоний Р'глор.
«Знаю». Арії пригадався Торос Мирський у своїх розпарованих старих обладунках, які він вдягав на мантію настільки вицвілу, що нагадував не червоного жерця, а рожевого. «І все одно його цілунок повернув лорда Берика з того світу». Арія дивилася, як храм червоного бога пропливає повз, і міркувала, чи здатні браавоські жерці на таке саме.
А далі показалася велетенська цегляна споруда, поросла гірляндами лишайника. Арія була подумала, що це комора, але Йорко сказав:
— Це Святий притулок, де ми поклоняємося малим богам, яких у всьому світі вже позабували. Його ще називають Мурашником.
Поміж височенних, порослих мохом мурів Мурашника біг вузький канал, і саме тут Йорко повернув праворуч. Запливли в тунель і за мить знову випірнули на світло. Обабіч височіли нові й нові святині.
— Гадки не мала, що богів так багато,— мовила Арія.
Йорко пирхнув. Подолали ще один закрут і пропливли ще під одним мостом. Ліворуч показався кам'янистий пагорб, на верхівці якого стояв глухий безвіконний храм. З дверей униз, на критий причал, вели сходи.
Йорко почав табанити, і човен м'яко вдарився об кам'яні стовпи. Хлопець учепився в залізне кільце, щоб утриматися на місці.
— Тут я тебе висаджую.
Причал ховався в тіні; сходи виявилися крутими. Чорний черепичний дах храму закінчувався гострим піком, як у будинків уздовж каналів. Арія закусила губу. Сиріо був з Браавоса. Можливо, бував у цьому храмі. Можливо, піднімався цими сходами. Ухопившись за кільце, Арія видерлася на причал.
— Ти знаєш, як мене звати,— мовив Йорко з човна.
— Йорко Терис.
— Валар догейрис.
Він відштовхнувся веслами, й човен поплив назад на глибоку воду. Арія дивилася, як він вертається туди, звідки приплив, поки він не злився з тінню від мосту. Коли хлюпання весел стихло, Арії здалося, що чути калатання її серця. Зненацька вона мов опинилася в іншому місці... знову в Гаренхолі разом з Гендрі, а може, з Гончаком у лісі на березі Тризуба. «Варна — дурна малеча,— сказала вона собі.— Я — вовчиця і боятися не збираюся». Поплескавши на щастя Голку по руків'ю, дівчинка пірнула в тінь і пострибала нагору, долаючи по дві сходинки за раз, аби ніхто не міг запідозрити, що їй страшно.
Нагорі сходів вона виявила різьблені дерев'яні двері дванадцять футів заввишки. Ліва стулка була з білого як кістка віродерева, а права — з блискучого чорного дерева. По центру виднівся викарбуваний місячний лик — чорний на віродереві, білий на чорному дереві. Він чомусь нагадав Арії серце-дерево у Вічнозимському богопралісі. «Двері спостерігають за мною»,— подумалося їй. Схованими в рукавички долонями вона водночас штовхнула обидві стулки, але ні та, ні та навіть не ворухнулися. «Замкнені на засув».
— Пустіть мене, дурнуваті,— промовила Арія.— Я вузьке море перетнула.
Стиснувши руку в кулак, вона загупала.
— Мене запросив Джакен. У мене залізна монета,— вона витягнула монетку з гаманця й піднесла вгору.— Бачите? Валар моргуліс.
Двері у відповідь відчинилися.
Відчинилися всередину цілком безгучно, без допомоги людської руки. Арія зробила крок уперед, потім ще один. Двері позаду зачинилися, і на мить дівчинка осліпла. Голка опиналася в руці, хоча Арія й не пригадувала, як висмикнула її.
Уздовж стін горіло декілька свічок, але давали вони настільки мало світла, що дівчинка власних ніг не бачила. Хтось шепотів — зовсім тихо, слів не дібрати. Хтось інший плакав. Почулися легкі кроки, шурхіт леза по камінню, відчинилися й зачинилися двері. «І вода, ще чути воду».
Помаленьку очі призвичаїлися. Зсередини храм здавався набагато більшим, ніж знадвору. У Вестеросі септи всі були семигранні, з сімома олтарями для сімох богів, а от тут богів налічувалося більш ніж семеро. Під стінами стояли їхні статуї, великі й застрашливі. Під ногами в них мерехтіли червоні свічки, тьмяні як далекі зорі. Найближче стояла мармурова жінка дванадцять футів заввишки. З її очей котилися справжні сльози, наповнюючи чашу, яку вона тримала в руках. За нею сидів на різьбленому троні з чорного дерева чоловік з лев'ячою головою. Обабіч високих дверей
