Бенкет круків - Джордж Мартін

Мейстер Еймон був занадто слабкий, щоб їхати верхи, тож для нього приготували фургон, устелений хутрами, зі шкіряним верхом, що захистить від дощу та снігу. З мейстром поїдуть Жиллі з дитиною. У другому фургоні їхатимуть одяг і пожитки, а також скриня старих рідкісних книжок, яких, на думку Еймона, немає в Цитаделі. Сем половину ночі їх вишукував, але познаходив тільки одну з чотирьох потрібних. «І добре, бо нам би ще один віз знадобився».

З'явився мейстер, закутаний у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клайдас вів його до фургона, налетів вітер, і старий заточився. Сем кинувся до нього й підхопив за пояс. «Ще один такий порив вітру — і його за Стіну перенесе».

— Тримайтеся за мою руку, мейстре. Вже недалеко.

Сліпець кивнув; вітер зривав з людей каптури.

— У Старгороді завжди тепло. На острівці в Медовинній є шинок, куди я вчащав, ще як був юним новаком. Приємно буде ще раз там посидіти, попиваючи яблучник.

Поки влаштували мейстра, з'явилася Жиллі зі згортком у руках. Очі під каптуром були червоні від сліз. Водночас із нею прийшов і Джон зі Стражденним Едом.

— Лорде Сноу,— покликав його мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його дня вас.

— Обов'язково прочитаю,— відповів Джон Сноу.

З носа в мейстра Еймона вискочила булька. Він витер її зворотом рукавички.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

— Озброюся.

Посипався легенький сніжок — з неба повільно спускалися великі пухкі сніжинки. Джон обернувся до Блекджека Булвера.

— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м'лорде,— попросила Жиллі.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

— Даю слово,— урочисто мовив Джон Сноу.

— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

— Як зволите, міледі.

Обличчя Жиллі зсудомило від гніву.

— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.

Поки Жиллі залазила у фургон і закутувала ноги затхлими шкурами, Стражденний Ед потримав немовля. На той час небо на сході було вже не так чорне, як сіре. Ліворукому Лу нетерпеливилося вже їхати. Ед подав немовля нагору, і Жиллі притисла його до грудей. «Може, я востаннє бачу Чорний замок»,— подумав Сем, вилазячи на кобилу. Хай як на початку він ненавидів Чорний замок, тепер просто розривався: так не хотілося їхати геть.

— Поїхали,— скомандував Булвер. Ляснув батіг, і фургони повільно заторохтіли поритою коліями дорогою, а навколо падав сніг. Сем затримався з Клайдасом, Стражденним Едом і Джоном Сноу.

— Ну,— сказав він,— бувайте.

— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джон проводжав поглядом фургони.

— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

«Ні, не вовка,— подумав Сем.— Небезпека походила від Крастера, її рідного батька».

— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується.

— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,— Джон усміхнувся дивною сумною усмішкою.— І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.

Арія

Вдалині горіло слабеньке світло, низько над обрієм, пробиваючись крізь тумани над морем.

— Схоже на зірку,— мовила Арія.

— Зірку, що веде додому,— сказав Деніо.

Його батько громовито роздавав накази. Матроси шастали туди-сюди по трьох високих щоглах і лазили по такелажу, підгортаючи важкі пурпурові вітрила. Унизу сапали й надсаджувалися гребці, гаруючи над двома довгими рядами весел. Палуба з рипінням нахилилася: галеас «Титанова дочка» накренився на правий борт і почав повертати.

«Зірка, що веде додому». Арія стояла на носі, одну руку поклавши на позолочену носову фігуру — панну з мискою фруктів. Якусь мить Арія вдавала, що там, попереду, її рідна домівка.

Але це безглуздо. Домівки більше немає, батьки померли, а всі брати, окрім Джона Сноу на Стіні, загинули. Ось куди б вона хотіла поплисти! Вона так і сказала капітану, але навіть залізна монетка не похитнула його. Схоже, Арія ніколи не може дістатися туди, куди прямує. Йорен присягався доправити її у Вічнозим, але опинилася вона у Гаренхолі, а Йорен — у могилі. З Гаренхолу вона втекла у Річкорин, проте Лим, Ангай і Том Сімка взяли її в полон і натомість притягнули в порожнистий пагорб. Тоді Гончак викрав її і завіз у Близнючки. На березі річки Арія лишила його помирати, а сама вирушила у Варницю, сподіваючись сісти на корабель до Східної-варти-на-морі, однак...

«Може, у Браавосі буде й непогано. Сиріо був з Браавоса, і Джакен, може, нині там». Саме Джакен дав Арії залізну монетку. Він не був справжнім її другом, як-от Сиріо, але яка користь від друзів? «Не потрібні мені друзі, поки в мене є Голка». Арія провела великим пальцем по гладенькій головці руків'я, мріючи, мріючи...

Якщо по правді, Арія і сама не знала, про що мріяти, так само як і не знала, що може очікувати на неї під тим далеким світлом. Капітан узяв її на корабель, але не мав часу на розмови з нею. Дехто з команди уникав її, а дехто носив їй подарунки — срібну виделку, рукавички без пальців, крислатого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один матрос показав їй, як в'язати морські вузли. Інший наливав їй у кухлик-наперсток вогневина. Приязні матроси, ляскаючи