Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура
— Дайте дідові спокій, — озвався дядько Яків, — то моя думка була.
— Не давайте мені спокою, — сказав дід Ох, — тоді я щось придумаю. Виставляйте, пане отамане, варту, бо до ранку нічого цікавого не буде. Ця орда чомусь лише вдень смілива.
Богдан, хоч і розхвилювався добряче, що його аж трусило, однак утома взяла своє. Він заснув. Уночі кілька разів прокидався, бачив чужинські багаття, чумацьку варту на чатах, дядька Якова, який прикривав його, Богдана, своїм тілом. Потім йому здалося, що дід Ох та баба Франя кудись зникли, але коли на світанку розплющив очі, то всі дорослі були на місці.
Чумаки, не зводячи очей з чужинської облоги, тихо запрягали волів. Отаман командував не вголос, а жестами. Богдану здалося, що він дивиться фільм, у якому навмисне вповільнили всі рухи. От воли повагом потягнули вози, повільно-повільно почали обертатися колеса, коло зі швидкістю слимака перешикувалося у наїжачений списами і самострілами ряд. А на боці чужинців ніхто й не поворухнувся. Так, наче всі вони там заклякли.
Валка потихеньку проїхала через кільце облоги. Чужинці були зовсім поряд, і Богдан чітко побачив, що вони немовби сплять з розплющеними очима навколо ще гарячого попелу своїх багать. І лише коли чумаки вже далеченько від'їхали, нападників наче хтось увімкнув. Вони позривалися на ноги, забігали навколо своїх коней, знімаючи з них пута. А потім — нова несподіванка. Коли чужинці скочили в сідла, коні почали ставати дибки і скидати вершників на землю разом із сідлами і всією зброєю. За якусь хвилину розсідлані коні з диким іржанням уже мчали собі в степ, а їхні вершники або стогнали, лежачи на землі, або кульгали, надаремне намагаючись наздогнати коней.
Дід Ох і баба Франя здивовано перезирнулися:
— Франю, а що це ти коням поробила?
— Я поробила? То ж ти ласицею поміж коней крутився, а я лише зілля в багаття сипала, аби харцизяки вклякли.
— Та я ж тільки упряж перегриз… А тут одразу видно — хтось коням щось ще під сідла підклав. Бачила, як вони казилися? Я думав, це твої жарти.
— А я думала, твої…
У цей час ранковий вітер закинув просто на воза кущ перекотиполя. Щось чхнуло — і з куща став уже добре знайомий чортик Куць.
— То що, бабуню? Добре я шкоду роблю? Тепер ви татка відпустите?
— Що ти там накоїв, горе моє чортяче?
— А не скажу, доки тата не відпустите.
— Ну, що з тобою поробиш. От тільки довеземо Богдана до Брами, повернемося додому, і я одразу твого тата розчаклую. От прісь-їй-бо!
— Я їхнім коням гедзів у вуха напустив. От вони й показилися. А чужинців то ви приспали, що мене ніхто не побачив?
— Хіба ти не бачив, як я у багаття зілля сипала?
— А що то за зілля було, бабуню? — не витримав, поцікавився Богдан, — сонне якесь, чи що?
— Та ні, сильніше, соколику! Євшан-зілля називається. Як хтось, втрапивши у чужі краї чи у чужий світ, його понюхає, а особливо димом надихається, то така його туга бере, додому тягне, що хоч плач. Усе решта байдужим стає. От і заклякли. Стривай, діду, щось ти їм не те перегриз, а я не те сипала. Он дивись: навздогін біжать. Пішки, але швидко. І не для того наздоганяють, аби дорогу додому запитати.
Справді, розлючений натовп чужинців розмахував зброєю і вигукував щось незрозуміле, але загрозливе. Чумаки, стиха лаючись, знову почали шикувати оборону. І в цей час у чистому небі наче голосно луснула величезна повітряна куля. Звідкись узявся шалений вихор, що перетворився на темно-синій стовп смерчу, з якого вилітали блискавки. Він ударив у натовп чужинців, підхопив, поніс і порозкидав десь далеко по степу.
— Спасибі тобі, Перуне-боже, що за дітей своїх заступився, — вигукнув чумацький отаман. Зняв бриля і вклонився до землі. Решта товариства зробила те ж саме.
— От чорна невдячність! — аж підскочив на стільці Вітько.
— Я поки цього смерча з іншої гри витяг, в їхній світ вписав, то ледь не озвірів, як ті коні. А вони чомусь Перунові дякують.
П'ятнадцятій розділ
у якому наші подорожні впритул наближаються до мети своєї небезпечної подорожі
Чумацькі воли спокійно і впевнено тягли мажі. Шквал разом із чужинцями зник так само зненацька, як і з'явився. До самого обрію не було видно нічого, крім степового різнотрав'я.
— Скажу тобі, Якове, — скаржився дід Ох, — що в моєму віці ласицею перекидатися таки важкувато. Он, доки кінську збрую поперегризав, половину зубів розхитав. Та й не люблю я цю ворожбу. Це колись один сіверський відьмак мене навчив, казав, згодиться. Оце тільки зараз і згодилося. Ні, все ж таки щукою, наприклад, воно краще. І не спекотно, і зуби цілі…
— Що ти там про зуби кажеш? — аж надто турботливо озвалася баба
