Необхідні речі - Стівен Кінг

– Ти заходь до нас час до часу.

– Та їй-бо! Бігме, я вже ту’! – сказав на це Алан.

Нен так голосно й здорово розсміялася, що чоловіки за стійкою – здебільшого дроворуби – почали роззиратися. «А пізніше розповідатимуть приятелям, що бачили, як Нен Робертс із шерифом ржали вдвох, як ті коні», – подумав Алан. Найліпші колєґи.

– Кави, Алане?

– Якщо можна.

– Може, пирога до кави? Домашні яблука з саду Макшеррі, зі Свідена. Учора зібрані.

«Принаймні не каже, що сама збирала», – відзначив Алан.

– Ні, дякую.

– Впевнений? А ти, Поллі?

Поллі похитала головою.

Нен пішла по каву.

– Вона тобі не особливо подобається, правда? – тихим голосом запитала Поллі.

Алан обдумав це запитання з певним подивом – уподобання чи невподобання насправді й не спадало йому на думку.

– Нен? Вона нормальна. Я просто люблю дізнаватися, які люди насправді, якщо є можливість.

– І що їм насправді потрібно?

– Ну, це вже, бляха, заскладно, – сказав він, сміючись. – Поки мені достатньо дізнаватися, що вони задумали.

Вона всміхнулася – він любив її тішити – і промовила:

– Ми тебе тут на янкі-філософа перетворимо, Алане Пенґборн.

Він торкнувся тильного боку її долоні в рукавичці й усміхнувся у відповідь.

Нен повернулася з грубим білим горнятком чорної кави й одразу ж покинула їх. Алан подумав, що ця жінка знає, коли з люб’язностями покінчено і рукостискань уже достатньо. Не всі з інтересами й амбіціями Нен знають таке.

– А тепер, – продовжив Алан, попиваючи каву, – давай оповідай про свій дуже цікавий день.

Вона детально розповіла йому, як вони з Розалі Дрейк бачили зранку Нетті Кобб, як Нетті марудилася перед «Необхідними речами» і як зрештою зібрала достатньо сміливості, щоб увійти.

– Це прекрасно, – прокоментував цю історію Алан і не лукавив.

– Так… але це ще не все. Коли вона вийшла, виявилося, що вона щось купила! Я її такою радісною, такою… піднесеною, як сьогодні, ще ніколи не бачила. Саме так, піднесеною. Ти ж знаєш, як вона зазвичай хандрить?

Алан кивнув.

– Ну от, а сьогодні в неї були щоки рожеві, волосся розкуйовджене, вона навіть кілька разів сміялася.

– Ти впевнена, що вони там лише комерцією займалися? – поцікавився він і закотив очі.

– Та не мели дурниць, – сказала вона так, ніби сама перед тим не натякала на це Розалі. – Одним словом, вона чекала надворі, доки ти не пішов (я знала, що так і буде), а тоді ввійшла й показала нам, що купила. Ти знаєш, що в неї є невелика колекція карнавального скла?

– Нє. Є кілька явищ у місті, які вийшли за межі моєї уваги. Хочеш вір, а хочеш – ні.

– У неї там кілька речей. Більшість залишилися від мами. Нетті якось розповідала мені, що раніше було більше, але деякі розбилися. Ну, вона дуже любить ті, що в неї є, а він продав їй найкрасивіший абажур з карнавального скла, що я бачила за багато років. Спочатку я думала, що то від «Тіффані». Ні, звичайно, не може ж бути, щоб Нетті могла дозволити собі виріб з реального скла від «Тіффані», але він просто казковий.

– То скільки ж вона заплатила?

– Я не питала. Та закладаюся, шкарпетка, в якій вона тримає заничку, сьогодні порожня.

Алан спохмурнів.

– Упевнена, що її не оступачили?

– Ой, Алане… от треба тобі весь час бути таким підозріливим? Може, Нетті й не до кінця про все розповідає, але на карнавальному склі знається. Вона сказала, що вийшла хороша оборудка, а це означає, що так і є. Вона від того така щаслива.

– Ну, тоді чудово. Те, що треба.

– Тобто?

– Та був такий магазин у Ютіці, – пояснив він. – Ще давно, коли я малим був. «Те, що треба».

– А ти там отримав те, що треба? – піддражнила вона.

– Не знаю. Я там ніколи не був.

– Ну, – сказала вона. – мабуть, наш містер Ґонт вирішив продати те, що треба мені.

– Ти про що?

– Нетті принесла мій контейнер від торта, і всередині була записка. Від містера Ґонта. – Поллі посунула свою сумочку по столу до нього. – Глянь – я сьогодні не дуже в кондиції щось стискати.

На мить він проігнорував сумку.

– Як воно, Поллі?

– Погано, – без зайвих церемоній сказала вона. – Бувало й гірше, але не брехатиму, не бувало набагато гірше. І так цілий тиждень, відколи змінилася погода.

– До лікаря Ван Еллена сходиш?

Вона зітхнула.

– Поки ні. Скоро має відпустити. Коли стає зле, як-от зараз, і я відчуваю, що скоро здурію, то відпускає. Принаймні завжди так було. Я підозрюю, що одного разу воно просто не відпустить. Якщо не стане краще до понеділка, піду до лікаря. Але все, що він може, – це виписати ліки. Я не хочу ставати наркошею, якщо можу витримати, Алане.

– Але…

– Досить, – м’яко спинила вона його. – Поки облишмо цю тему, гаразд?

– Добре, – неохоче піддався він.

– Глянь записку. Дуже гарна… і навіть трохи мила.

Він розстебнув її сумку й побачив зверху на гаманці тонкий конверт. Дістав його. На дотик конверт був дорогий, кремовий. Почерком настільки старомодним, що скидався на сторінку з давнього щоденника, було виведено: «Для міс Поллі Чалмерз».

– Цей стиль називають коперплейт[44], – зачудовано пояснила вона. – Здається, такому перестали навчати невдовзі після ери динозаврів.

Алан дістав із конверта аркуш для листів ручного відливу. Угорі була надруковано

НЕОБХІДНІ РЕЧІ Касл-Рок, Мейн Ліленд Ґонт, власник

Тут почерк був не настільки офіційно прикрашеним, як на конверті, але і письмо, і сама мова дотримувалися приємної старомодності.

Дорога Поллі!

Ще раз висловлюю вдячність за торт «Диявольська їжа». Це мій улюблений, і це просто смакота! Також хочу подякувати за вашу доброту й уважність – думаю, ви знали, який я знервований у день відкриття, ще й у несезонний час.

У мене є одна річ, поки не тут, але вона має прибути разом з багатьма літаком і, думаю, вас вельми зацікавить. Більше не говоритиму. Я б хотів, щоб ви самі прийшли подивитися. Насправді це лише дрібниця, але про неї я подумав одразу, як ви пішли, а за роки роботи я рідко не довіряю інтуїції. Очікую, що вона прибуде в п’ятницю-суботу. Якщо матимете можливість, може, зайдете в неділю вдень? Я весь час буду в крамниці, каталогізуватиму інвентар, і з радістю вам її покажу. Поки більше не розповідатиму. Сама річ або пояснить усе за мене, або ні. Принаймні дайте мені можливість віддячити вашу доброту чашкою чаю!

Сподіваюся, Нетті тішиться новим абажуром. Вона дуже хороша пані, і та річ, здається, їй дуже сподобалася.

Щиро ваш,

Ліленд Ґонт

– Яка таємничість! – промовив Алан, складаючи записку назад у конверт, а той – у сумочку. – Підеш розвідаєш ситуацію,