Примхлива мрія - Agrafena

Бо без тебе я не існую.

Музика зачаровувала. Вона несла мене, як хвиля, повільно котячись, то піднімаючи вгору, то м'яко опускаючи вниз. І було приємно мати партнера, який розумів і передбачав кожен мій рух, керуючи танцем.

Але все хороше має колись закінчуватися.

Я сумно зітхнула і підняла очі на чоловіка навпроти.

Він зупинився і з жалем подивився на мене.

– Не думаю, що ви приймете моє запрошення на наступний танець. Ваш чоловік, здається, на межі зриву.

Я глянула на Красіна. Він все ще сидів і дивився на нас, не роблячи жодного руху.

– Вибачте, але я теж вважаю, що краще його більше не дратувати.

– Дуже шкода, – партнер посміхнувся одними куточками губ і, провівши мене до нашого столика, галантно поцілував мені руку.

Пашка почав повільно підійматися. Я вже знала, що зараз його очі, цілком імовірно, змінять колір. Щось негайно потрібно робити.

– Дякую, – промовила підкреслено байдуже. 

Партнер по танцю наостанок кивнув головою і пішов до своїх друзів, які розмістилися за столиком біля вікна. Вони дивилися в наш бік і посміхалися.

– Павлику, – торкнулася до рукава блондина, який уже зібрався наздогнати уявного суперника і, можливо, відлупцювати. 

В останньому я не дуже була впевнена, але що він на це здатен, навіть не сумніваюсь. Проте, на моє звернення ніякої реакції не сталося.

– Павлику, – трохи голосніше сказала я. – Подай води, будь ласка.

Нарешті, він відреагував на моє звернення. Повернувся і недовірливо моргнув. Потім ще раз і ще. Немовби не вірив своїм вухам. Зате, свою увагу тепер звернув на мене.

– Пашо, ну що ти дивишся? Налий мені попити і ходімо. Ми ж наче збиралися їхати. 

Кам'яні риси його обличчя трохи розслабилися, і Павло видихнув крізь зуби. Знову сів, налив у келих мінералки і подав мені. Його брови були насуплені, а губи міцно стиснуті.

Я випила майже половину келиха. Не відмовлятися ж тепер? 

Вероніка теж глянула на мене із осудженням. Незрозуміло, що не так моїй матусі? На себе краще б подивилася. Не дарма ж кажуть, що в чужому оці смітинку видно, а у своєму, навіть якщо цілий віз дров вивантажено, то непомітно.

– Веріде, залиш нас, будь ласка, – перевів Павло погляд на мою матір. – Я сподіваюся, ти зрозуміла, що це було останнє попередження?

– Зрозуміла, – Вероніка кинула на мене ображений погляд, – з патрульними жарти погані: 

– До побачення, Вікторіє.

– Бувай, – машинально відповіла я. 

Навіть гадки не маю, чим зіпсувала їй настрій цього разу.

Я накинула свій піджак і ми, не поспішаючи, йшли до виходу, коли я оглянулась. 

Мати, гордо випроставшись, прямувала до столика, за яким сидів зовсім молодий хлопець. Ой, леле, та він же віком не старший за мене! Вона чи зовсім розум втратила?

– Господи, – мимоволі вирвалось у мене, – це її чоловік?

– Ні, – блондин уважно подивився услід Вероніці, – цей малюк мав стати наступником її теперішнього чоловіка.

– Ти закохався в неї? 

Спитала, і навіть сама здивувалася? Чому мені таке навіть на думку спало? Але пізно, питання вже прозвучало, і я, намагаючись виглядати не дуже зацікавлено, подивилася на Павла. 

Я повинна знати. Нехай він і вважає, що вже мій чоловік, і цього не змінити, проте, що завадить йому спати з моєю матір'ю? 

Боюся, що наступного разу не зумію проковтнути образу мовчки. Якщо зараз Аполлінарій думає, що характер у мене не цукор, то просто не бачив ще моєї справжньої люті. Небезпечним може стати навіть ховрах, якщо оскаженіє.

– Яка ти ще дурненька! – Павло легенько доторкнувся пальцями до моєї щоки. – Я кохаю тебе, невже не зрозуміла досі?

– Сам ти… – розсердилася я, навіть не дослухавши до кінця, і лише потім усвідомила, що саме він сказав.

– Що? – промимрила розгублено, почуваючи себе справді безглуздо.

– Люблю тебе, – повторили для тих, що не розуміють з першої фрази, – шалено люблю.

Я неймовірно здивувалася. Це було освідчення? Якось не так я уявляла собі зізнання в коханні, по дорозі від стола до дверей. 

З самого дитинства дівчатка малюють собі, за мультиками та фільмами, які із завмиранням серця дивляться, того самого, єдиного і неповторного, гарного і сміливого. 

Цей герой, заради своєї дами серця повинен негайно і самовіддано бігти перемагати всіх грізних і сильних ворогів: починаючи з величезних Зміїв Гориничів, що дихають вогнем, і закінчуючи жахливими інопланетними потворами. 

А потім, після блискучої перемоги і звільнення дами від смертельної небезпеки, абсолютно необхідно, щоб він упав перед врятованою на коліно (або на обидва відразу), трепетною рукою простягнув червону троянду на довгому стеблі і тремтячим від хвилювання голосом зі сльозами на очах сказав:

– Кохана, я тебе поведу до самого краю Всесвіту! Я подарую тобі цю зірку! Світлом нетлінним вона висвітлюватиме нам шлях у нескінченність!

Принаймні, коли мені було років десять, я саме так і уявляла зустріч зі своїм майбутнім коханим.

Але вже через два-три роки, спостерігаючи розподіл обов'язків у сім'ях деяких своїх подружок, я зрозуміла, що правда в тому мультику була тільки одна: доля жінки – сидіти вдома і чистити каструлі. 

Незалежно від того, наскільки було велике кохання чоловіка, готового гори звернути заради того, щоб затягнути жінку у свою, неважливо, печеру чи віллу, потім він їй допомагати не збирався. Очевидно, битися з драконом набагато легше, ніж винести сміття чи вибити килим. 

Я ж, поки що, була не готова царювати в оточенні каструль та сковорідок. Мені цього було замало для щастя. Тому й не прагнула скоріше заміж вискочити, як багато хто з моїх однокласниць. 

Ну, це так – ліричний відступ. Зараз мова про інше, а саме – він любить мене!? Я навіть уявляю, який у мене зараз ошелешений вигляд!

Зрозуміло, що я іноді помічала його зацікавлений погляд. Деякі чоловіки жодної спідниці не пропускають, а дивитися на жінку можуть при цьому так, ніби побачили перед собою царівну-лебідь. І Павло, на мою думку, був саме з таких.