Примхлива мрія - Agrafena

Зручніше влаштувалася й подивилася в бік офіціанта. Молодий красунчик у бездоганно-білому фартусі миттєво матеріалізувався біля столика, як на мітлі... тобто вельми спритно прибіг.

Чого бажаєте?

– Принесіть мені каву з шоколадом і корицею, будь ласка, – я сама люб'язність, і нічого Павлові на мене так зиркати, ніби в мене роги виросли. – А цю заберіть. – Вказала на мою давно покинуту чашку.

Офіціант усміхнувся і кивнув:

– Зараз усе буде готово, – і зник.

– Люба, – поморщився Пашка, – а де ти була?

Ні, ну ви таке бачили? Одного хвилює – куди пішла, іншого – де була. Який моветон!

– Дорогий, – відповідаю нудотно-солодким голосом, аж самій гидко себе чути, – я в туалеті була. Тебе цікавлять подробиці?

– Ну, не те щоб усі подробиці, – анітрохи не зніяковів блондин, – тільки те, скільки ти випила, та чи не піти нам з ресторану просто зараз?

Цікаво, що ж таке дівчата пили і в якій кількості, якщо за декілька хвилин я настільки просочилася запахом спиртного, що мене запідозрили в таємному розпиванні алкоголю в затишному місці?

– Ну що ти, любий? У мене ні в одному оці, – чесно відповіла я.

– Та невже? – скептично протягнув Павло.

– Ані краплини! – присягнулась я.

– Вікторія, – втрутилася Вероніка, – здається, цей аромат дещо не в твоєму стилі.

Хоч вона й не морщилася, як Красін, але, коли вона поверталася до мене обличчям, крила її носа ледь тріпотіли. Офіціант, що не забарився із замовленням, позбавив мене необхідності відповідати. Тож лише знизала плечима й усміхнулася хлопцю, який поставив переді мною чашку, над якою здіймалася запашна пара.

Не звертаючи увагу на дві пари очей, що підозріло поглядають у мій бік, цього разу вирішила нарешті насолодитися улюбленим напоєм.

Скинула на спинку стільця піджак, а то з цими хвилюваннями і переживаннями спекотно стало, та з задоволенням пригубила каву.

Поки насолоджувалася чарівним смаком напою, розмірковувала – яке перше запитання поставити? Я будь-як, але з'ясую все, що мені потрібно, вже сьогодні. Нарешті зважилася:

– Ну, ви в усьому тут розібралися? – спокійно запитую. – Хто, кого і куди забере? Ти нічого не хочеш пояснити мені, мамо? Я так розумію, що ти мені все життя брехала, і навіть ім’я в тебе інше?

– Дівчинко, – мати ледь знітилася, – тобі все пояснить твій чоловік.

– От як? – перевела погляд на Пашку. – І що саме він мені пояснить?

– Мила, давай не тут? Ти обіцяла зі мною поїхати в незвичайне місце. Не передумала?

– А... – продовжити не встигла, тому що поруч з'явився симпатичний чоловік середніх років і ввічливо вклонився: – Можу я запросити даму?

– Так. 

– Ні! – одночасно відповіли ми з Аполлінарієм.

Я піднялася і простягнула мужчині руку.

– Вікторія! – пророкотав мій хлопець, подарувавши моєму майбутньому партнеру по танцю вбивчий погляд. Я тільки плечима знизала і повернулася у бік танцмайданчика.

І тут вдруге за вечір я почула гарчання! Ледь чутне, але від цього не менш страхітливе. Здивовано озирнулася. Невже Павло? Ревнує, чи платтячко моє перестало подобатися? Насмішкувато хмикнула і продефілювала до танцмайданчика в супроводі вельми цікавого чоловіка.

Прямо спиною відчувала, як злісний погляд мого нареченого намагається вбити мене на місці. Я вам чесно признаюся, у мене було на що подивитися. Скромненьке декольте спереду, а ззаду виріз до... як би це сказати культурніше? До талії.

І нехай спробує мені що-небудь проти сказати. Перша умова, на яку він погодився – ніколи не вказувати мені, що вдягати. От нехай і не вказує!

Танцювали лише кілька пар. Ми приєдналися до них і розташувались майже біля краю танцювального помосту.

Мій партнер упевнено поклав свої руки мені на талію, від чого я виразно уявила, як зараз біситься Аполлінарій. Незважаючи на невпевненість в розумності свого вчинку, я поклала руки на міцні плечі партнера і... музика закінчилася.

З моїм везінням нічого іншого й не могло статися. Пари зупинилися, але ніхто не поспішав залишати танцмайданчик, затишно освітлений м'яким рожевим світлом.

– У мене завжди так, – ображено пробурчав чоловік, відсторонюючись. – Варто зустріти цікаву дівчину, як одразу виникають перешкоди. До речі, ваш хлопець очевидно гадає, що нам уже давно час закінчувати танець.

– Це мій чоловік, – чомусь визнала я за необхідне уточнити.

– Справді? – усміхнувся у відповідь мій партнер. – Тому-то він так сердиться. Напевно, вам і справді зараз краще повернутися? Не хочеться, щоб у вас були неприємності. 

– Не будуть, не хвилюйтеся, – запевнила з усмішкою.

Непомітно скосила очі на Пашку. 

Ох! Його обличчя було повернуто в наш бік, і на ньому застигло насторожене очікування. Невже й справді сподівається, що я просто зараз помчу за свій столик? Навіть ще не вирішила, як мені вчинити, коли музика зазвучала знову. І це була мелодія, що безмірно мені подобається. Улюблений “Вальс дощу” Шопена.

Я мимоволі потягнулася до чоловіка, що був навпроти мене, не бажаючи стояти стовпом під час такої мелодії, коли душа стискається і завмирає в очікуванні чогось незнайомого, невідомого, невипробуваного, але радісного і прекрасного. В очікуванні дива.

Навколишнє зникло, залишилася тільки музика. Рухаючись у танці, про себе почала промовляти вірші, що, вже не пам’ятаю коли, побачила на якомусь сайті. Вони зачепили мене до такої міри, що відклалися в пам'яті на кілька років, і ось зараз спливли самі собою й зазвучали в моїй голові та серці:

Коли зорі співають над морем,

Коли небо злітає на крилах,

Коли двоє живуть любов'ю,

То в єдиному дихають ритмі.

Як музика тихої ночі,

Як шепіт дощу по віконцях,

Так різні, не схожі долі

Кохання осяяло сонцем.

Як таємниця чужої записки,

Як час над землею панує,

Так жити без тебе не мислю.