Танок драконів - Джордж Мартін
— Він — мій друг,— промовила вона вголос.— Якщо триматимуся друга, не пропаду.
Вона не наважилася ночувати біля води, бо поночі туди приходять пити звірі. Дані бачила їхні сліди. З неї вовкам чи левам небагато буде поживи, але ж це все одно пожива — краще, ніж нічого.
Нарешті визначивши, де південь, вона почала рахувати кроки. Струмочок показався на восьмому. Дані набрала жменю води й напилася. У неї зразу підвело живіт, але це краще, ніж терпіти спрагу. Не було-бо що пити, окрім ранкової роси, яка блищала на високих травах, і не було що їсти — хіба лише траву. «Можна спробувати їсти мурах». Жовті занадто малі, щоб наситити, але в траві трапляються й більші — червоні.
— Я загубилися на морі,— промовила Дані вголос, кульгаючи поряд з витким потічком,— тому, можливо, мені попадуться краби або велика жирна риба.
Батіг тихенько стукав її по стегну: хлоп-хлоп-хлоп. Крок за кроком — і струмок доведе її додому.
Опівдні вона дійшла до якихось кущів, що росли на березі струмка: покручене гілля було всіяне твердими зеленими ягодами. Дані підозріливо їх роздивилася, тоді зірвала одну та скуштувала. Ягода була терпка і тверда, зі знайомим гіркуватим присмаком.
— У халасарі схожими ягодами присмачують смаженину,— вирішила вона. Промовивши це вголос, вона відчула більшу впевненість у цьому. У животі забуркотіло, і Дані заходилася обіруч обривати ягоди і вкидати до рота.
За годину живіт звело так, що вона не могла йти далі. Решту дня вона блювала зеленим слизом. «Якщо залишуся тут, помру. Може, я вже помираю». Чи прискаче по неї через трави дотрацький бог-кінь, щоб забрати її в нічні краї до хала Дрого? У Вестеросі померлих з дому Таргарієнів віддавали вогню, але тут хто запалить для неї погребальне вогнище? «Моє тіло стане поживою для вовків і ворон,— сумовито подумала вона,— у моєму лоні розведуться черв’яки». Вона перевела очі на Драконстон. Звідси він уже здавався меншим. Ген за багато миль від неї, з обвітреного верху піднімався дим. «Дрогон повернувся з полювання».
На заході сонця вона, стогнучи, сиділа навприсядки в траві. У неї почалася бігунка, від рідкого лайна смерділо дедалі огидніше. Що більше Дані пила, то частіше випорожнювалася, а потім відчувала ще більшу спрагу, й ця спрага гнала її до струмка знову пити воду. Заплющивши нарешті очі, Дані не відала, чи стане в неї сили знову їх розплющити.
Їй наснився її покійний брат.
Він був точно такий самий, як коли вона його бачила востаннє. Вуста кривилися від болю, волосся згоріло, а обличчя під розплавленим золотом, яке цебеніло по чолу та щоках, затікаючи в очі, почорніло й димілося.
— Ти мертвий,— сказала Дані.
«Убитий». Хоча вуста його не ворухнулися, вона якимось чином чула його голос, що нашіптував їй на вухо. «Ти не оплакувала мене, сестро. Важко помирати неоплаканим».
— Колись я тебе любила.
«Колись,— промовив брат з такою гіркотою, що Дані аж здригнулася.— Ти ж мала стати моєю дружиною, народити мені срібно-косих дітей з фіалковими очима, щоб зберегти чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Пояснював тобі, хто ти така. Годував тебе. Продав мамину корону, щоб тобі було що їсти».
— Ти мене ображав. Ти мене лякав.
«Тільки коли ти пробуджувала в мені дракона. Я тебе любив».
— Ти мене продав. Ти мене зрадив.
«Ні. Зрадниця — ти. Це ти пішла проти мене, проти рідної крові. Мене обдурили. Твій жеребець і його смердючі дикуни. Вони дурили і брехали. Обіцяли золоту корону, а дали оце»,— торкнувся він розплавленого золота, яке сповзало по обличчю, і його палець задимівся.
— Ти міг би отримати свою корону,— сказала йому Дані.— Мій сонце-й-місяць здобув би її для тебе — слід було просто почекати.
«Я й так довго чекав. Ціле життя чекав. Я був їхнім королем, законним королем, а вони з мене посміялися».
— Ліпше б ти залишився в Пентосі з магістром Іліріо. Хал Дрого мав представити мене дош-халіну, але тобі необов’язково було їхати з нами. Ти сам зробив цей вибір. Зробив помилку.
«Хочеш знову збудити дракона, мала ти дурнувата хвойдо? Халасар Дрого належав мені. Я його купив — усі сто тисяч горлопанів. Заплатив за нього твоєю цнотою».
— Ти так нічого і не зрозумів. Дотраки не купують і не продають. Вони роблять подарунки й отримують їх навзаєм. Якби ти тільки почекав...
«Я чекав. На корону, на престол, на тебе. Всі ці роки чекав — а отримав казан розплавленого золота. Чому це тобі віддали драконові яйця? Вони мали належати мені. Був би в мене дракон, я б показав світові справжнє значення нашого гасла»,— зареготав Вісерис, і реготав так довго, що в нього відвалилася, паруючи, щелепа, і з рота ринули кров і розплавлене золото.
Коли Дані прокинулася, хапаючи ротом повітря, то виявила, що стегна в неї липкі від крові.
Якусь мить вона не могла второпати, що це таке. Тіль-тіль почало світати, на вітру тихо шурхотіла трава. «Ні, будь ласка, можна мені ще поспати? Я так утомилася!» Вона спробувала знову закопатися в траву, якої нарвала собі перед сном. Травинки були наче вологі. Знову дощило? Дані сіла, побоюючись, що вночі вона ходила під себе. Наблизивши пальці до обличчя, вона відчула запах крові. «Я помираю?» Аж тут вона побачила блідий півмісяць, який плив над високою травою, і до неї дійшло, що у неї просто почалося місячне.
Якби вона не була такою слабкою і наляканою, може, відчула би полегшення. Натомість її почало трусити. Витерши пальці об землю, вона зірвала жмут трави й витерла стегна. «Дракони не плачуть». У неї кров, проте це всього-на-всього жіноча кров. «Але ж на небі півмісяць. Як таке може бути?» Вона спробувала пригадати, коли востаннє в неї було місячне. На минулу повню? Чи на позаминулу? Чи ще раніше? «Ні, не може бути, щоб так давно».
— Я — кров од крові дракона,— вголос промовила вона до трави.
«Була колись,— пошепки відповіла трава,— поки не посадила своїх драконів на ланцюг у темряві».
— Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали... її звали...— Дані не змогла пригадати імені дитини. Від цього їй стало так сумно, що вона б розплакалася, якби її сльози не висушило давним-давно.— У мене ніколи не буде дівчинки. Я була матір’ю драконів.
«Ага,— прошелестіла трава,— поки не пішла проти власних дітей».
У животі було порожньо,
