Танок драконів - Джордж Мартін

Повільно спливали години. Струмок звертав туди-сюди, і Дані йшла за ним, батогом відбиваючи на нозі ритм і намагаючись не думати ні про те, чи далеко ще йти, ні про гупання в голові, ні про порожній шлунок. «Роби крок. Ще один. Ще один. Ще один». А що ще їй лишається?

На цьому морі було тихо. Коли віяв вітер, травинки зітхали, тручись одна об одну, й перешіптувалися мовою, яку розуміють тільки боги. Подеколи дзюрчав струмок, долаючи камінь. Між пальців Дані чвякав мул. Навколо дзижчала комашня — ліниві бабки, блискучі зелені оси й кусюча мошва, майже невидима для ока. Дані неуважно ляскала себе, коли мошва сідала їй на руки. В одному місці королева побачила щура, який пив зі струмка, але з її наближенням миттю втік, пірнувши між стебел і розчинившись у високих травах. Іноді чувся спів пташок. Від цього звуку в Дані починало бурчати в животі, але вона не мала силець, щоб ловити птахів, а на гнізда ще не натрапляла. «Колись я мріяла літати,— подумала вона,— а тепер, налітавшись, мрію красти яйця». На думку про це вона аж розсміялася.

— Люди божевільні, а боги ще божевільніші,— сказала вона до високої трави, й трава згідливо замурмотіла.

Того дня вона тричі помічала Дрогона. Одного разу так далеко, що його можна було переплутати з орлом, який пірнає за далекі хмари, але вона дуже добре навчилася впізнавати його, навіть коли він був усього-на-всього цяткою на небі. За другим разом він пролетів перед сонцем, розкинувши чорні крила, і світ потемнів. Останнього разу дракон пролетів просто над Дані — так близько, що чути було шурхіт його крил. На якусь мить їй здалося, що він на неї полює, але він пролетів, не звернувши на неї уваги, й розтанув десь на сході. «От і добре»,— подумала вона.

Вечір захопив її зненацька. Коли сонце позолотило далекі шпилі Драконстону, Дані наскочила на низенький мур, розбитий і зарослий. Мабуть, це була стіна якогось храму або палат сільського пана. Далі виднілися ще руїни — старий колодязь і кола в траві, які позначали місця, де колись стояли хатки. Були вони глинобитні, наскільки могла судити Дані, але за багато років вітри й дощі їх понищили. До заходу сонця Дані встигла нарахувати їх вісім, але далі в траві може ховатися ще більше.

Мур зберігся краще за решту будівель. Хоча був він щонайбільше три фути заввишки, мав доволі затишний куток, де одна стінка прилягала до другої, трохи нижчої: тут можна було заховатися від вітру, а ніч-бо швидко насувалася. Дані втиснулася в куток, зробивши собі кубельце з трави, якої нарвала навколо руїн. Вона страшенно втомилася, на ногах вискочили свіженькі водянки, в тому числі дві однаковісінькі на обох мізинцях. «Мабуть, отак незграбно я ходжу»,— подумала вона, хихикаючи.

Западали сутінки, а Дані, влаштувавшись, заплющила очі, однак сон не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, а в шлунку — порожньо. Дані зловила себе на думках про Мірін, про коханого Дааріо, про законного чоловіка Гіздара, про Іррі, Джикі й милу Місанді, про сера Баристана, Резнака і Скагаза Гирявого. «Вони бояться, що я загинула? Я ж полетіла на драконі. Гадають, він мене зжер?» Цікаво, подумалося їй, чи Гіздар і досі король. Корону він отримав через неї, чи зможе він її втримати за відсутності Дані? «Він хотів убити Дрогона. Я сама чула. „Убийте його,— кричав він,— убийте тварюку“. І на його обличчі був похітливий вираз». А Дужий Бельвас, упавши навколішки, блював і весь трусився. «Отрута. Це точно була отрута. Медова сарана. Гіздар припрошував мене скуштувати, але її всю з’їв Бельвас». Дані зробила Гіздара королем, пустила до себе в ліжко, відчинила на його прохання бійцівські кубла — у нього не було підстав зичити їй смерті. Але хто ще міг це зробити? Резнак, напахчений сенешаль? Юнкайці? Сини гарпії?

Удалині завив вовк. Від цієї пісні Дані стало сумно й самотньо, але їсти не перехотілося. Коли над луками зійшов місяць, вона поринула у неспокійну дрімоту.

Їй наснився сон. Усі турботи відступили, а з ними й біль, і вона ширяла в небі. Вона знову літала: крутилася, сміялася, танцювала, а зорі, кружляючи навколо, шепотіли їй на вухо таємниці. «Щоб дістатися півночі, маєте вирушити на південь. Щоб дістатися заходу, маєте вирушити на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню».

— Квейт! — погукала Дані.— Де ви, Квейт?

А тоді побачила. «У неї маска з зоряного світла».

— Пам’ятайте, хто ви така, Данерис,— прошепотіли зорі жіночим голосом.— Дракони знають. А ви знаєте?

Вранці, коли вона прокинулася, все тіло ломило, а по руках, ногах, обличчю повзали мурахи. Щойно вона збагнула, скільки тут мурах, як зіп’ялася на ноги, розкидавши своє кубельце з пожовклої трави. Вона вся була в укусах — маленьких червоних цяточках, запалених і сверблячих. «Звідки ці всі мурахи взялися?» Дані струсила їх з рук, ніг і живота. Провела долонею по їжачку на голові, який відріс на місці обгорілого волосся, й відчула, що й туди поналазило мурах, а одна повзла по шиї. Скидаючи їх на землю, вона чавила їх босими ногами. Але їх було так багато...

Виявилося, що з того боку муру — мурашник. Цікаво, як це мурахи здогадалися перелізти стіну, щоб дістатися Дані. Для них це напіврозвалене каміння має видаватися височенним, як Стіна у Вестеросі. «Це найвища стіна на світі»,— любив повторювати брат Вісерис гордо, немов збудував її власноруч.

Вісерис розповідав сестрі легенди про лицарів-бурлак — настільки бідних, що ночувати їм доводилося під живоплотами, які ростуть уздовж путівців у Сімох Королівствах. От би їй зараз гарний густий живопліт! «І бажано без мурашника».

Сонце тільки-тільки піднімалося. На кобальтовому небі ще затрималося декілька ясних зірок. «Може, одна з них — це хал Дрого, який скаче верхи на вогненному огирі в нічних краях, усміхаючись згори до мене». Понад травами ще виднівся Драконстон. «Здається, він так близько! Я вже, напевно, відійшла на декілька льє, але враження таке, наче повернутися можна буквально за годину». Хотілося знову лягти, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Треба йти далі. Струмок. Слід прямувати вниз за течією».

Дані якусь мить намагалася зорієнтуватися. Не хочеться ж піти не в той