Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, — відповів Сем, — а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан.

Він пригадав того, якого зустрів у страхолюдній пущі. Як істота мовби розтанула, коли Сем пхнув її кинджалом з драконоскла, що йому зробив і подарував Джон.

— Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.

— Драконосталь? — Джон спохмурнів. — Невже валірійський булат?

— Мені теж одразу спало на думку.

— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — Джон засміявся, та веселощів у тому сміху не чулося. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?

— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я б знайшов усе, що тільки можна знайти.

— Часу якраз і немає, — сумно проказав Джон. — Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.

— Їду? — Хвилину Сем нічого не розумів. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?

— До Старограду.

— До Старограду?! — вирвався у Сема придушений писк.

Недалечко від Старограду лежав Рогошпиль. «Рідний дім.» Від самої думки у голові аж запаморочилося. «І батько.»

— Аемон теж їде.

— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…

— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.

— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… — Він згадав Вертоград і «Вертоградську королеву» та мало не вдавився власним язиком. — Раптом що… він такий старий, і…

— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…

— Ой. — Сем зблід з лиця.

— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.

— Моїм б-байстрюком… — Так, він це казав, але ж… «Стільки води. Можна потонути. Кораблі весь час тонуть, а нині, восени, ще й такі борвії гуляють…» Зате Йоля буде з ним, і дитина виросте в безпеці. — Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину…

«Я можу надіслати листа. Навіщо пхатися до Рогошпилю самому?»

— Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові, де один із них луснув. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…

— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.

Почувши це слово, Сем зіщулився. «Ні, пане батечку, благаю вас, я більше ані словом, присягаюся Седмицею. Пустіть мене, благаю, пустіть…»

— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…

— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.

Сем ухопився рукою за горло; він майже відчув там ланцюга, що його душить.

— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи…

«Там людей примушують носити ланцюга на шиї. Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.»

Три дні й три ночі Сем засинав, виснажений власним плачем, прикутий за руки та ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тісний, аж шкіра репнула. Коли він повертався уві сні не на той бік, то не міг дихати.

— Я не зможу носити ланцюга.

— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.

— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…

— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити. — На обличчі Джона відбився подив. — Я був певний, Семе, що це тебе потішить. У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.

— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку на підтвердження своїх слів. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.

— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!

— То д-д-раконоскло, не я…

— Помовч. Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.

«Він нічого не розуміє.»

— Пане воєводо, — мовив Сем, — мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже