Учта для гайвороння - Джордж Мартін
І ось Велет лишився позаду.
Тінь зникла, вкриті соснами береги розступилися, вітри вщухли, і корабель опинився у величезній внутрішній затоці. Попереду виднівся ще один острівець — скеля-фортеця, що витикалася з води, наче шпичастий кулак. З кам’яних мурів твердині їжачилися численні скорпіони, вогнеплюйки та журавлі.
— Збройниця Браавосу! — оголосив Деньо так гордовито, наче сам її вимурував. — Тут можуть збудувати бойову галеру за один день!
Ар’я бачила щонайменше кількадесят галер припнутими коло берега чи готовими до спуску на воду жолобами. Фарбовані носи інших витикалися з численних корабельних сараїв уздовж кам’янистих берегів, наче хорти з псярень — вузькі, хижі, голодні, у очікуванні рогу мисливця, що покличе їх на лови. Вона спробувала порахувати усі, але надто вже їх було багато, а за вигинами берегів ховалося ще більше докових кліток, ще більше пришибів, ще більше корабельних майстерень.
Дві галери вийшли їм назустріч, ковзаючи понад водою, наче бабки, виблискуючи світлими рисками весел. Ар’я чула, як капітан гукав до них, а звідти відповідали, але не зрозуміла жодного слова. Заревів великий ріг. Галери проминули їх з обох боків, та так близько, що з їхніх порфірових коробів було чутно глухе гупання веслярських тулумбасів: «бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум», схоже на стукіт живих сердець.
А потім галери опинилися позаду, і Збройниця теж. Попереду стелився простір світло-зеленої води, що переливався рясицями, наче шибка кольорового скла. З мокрої безодні здіймалося місто — розлоге нагромадження веж, бань та мостів, сірих, золотих і червоних. «Сто островів Браавосу.»
Маестер Лювин навчав своїх підопічних про Браавос, але Ар’я забула майже все, що від нього чула. Місто було пласке — це вона побачила навіть здалеку — і тим геть не схоже на Король-Берег, що стояв на трьох високих пагорбах. Тут єдиними пагорбами були ті, що вимурували люди: з цегли та граніту, спижу та мармуру. Окові бракувало ще чогось — Ар’ї знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чого саме. «Це місто не має мурів.» Та коли вона сказала Деньо, той зареготав.
— Наші стіни зроблені з дерева і пофарбовані порфіром, — відповів він. — Наші мури — то наші галери. Інших нам не треба.
Позаду зарипіли дошки. Ар’я обернулася і побачила батька Деньо, що нависав над ними у своєму довгому капітанському каптані порфірової вовни. Капітан торговельного флоту Тернезіо Терис не носив вусів; коротке, ошатно підстрижене волосся облямовувало його кутасте обвітрене обличчя. Протягом переходу вона часто бачила, як він жартував зі своїми жеглярами — проте коли супив брови, ті кидалися від нього, наче від буревію. А зараз він саме супив брови.
— Наша подорож дійшла кінця, — сказав він Ар’ї. — Ми прямуємо до Картатого Порту, де митники дожа мають зійти на корабель і перевірити наш вантаж. Це забере половину дня — швидше вони не вміють. Але тобі нема чого чекати на їхню ласку. Збирай речі. Я спущу човна, і Юрко відвезе тебе на берег.
«На берег.» Ар’я вкусила губу. Вона перетнула вузьке море, щоб потрапити сюди, та якби капітан спитав, то відповіла б, що радше лишилася б на «Велетовій доньці». Солька була замала, щоб сидіти на веслі, але могла б навчитися скручувати линви, підбирати вітрила, правити кермом через велике солоне море. Якось Деньо узяв її з собою до воронячого гнізда, і вона зовсім не злякалася, хоча звідти все на чардаку здавалося таким крихітним. «А ще ж я вмію складати числа і прибирати у помешканнях.»
Але на галеасі не потребували другого корабельчука. Та й одного погляду на капітанове обличчя було досить, щоб зрозуміти: йому аж пече швидше її позбутися. Тому Ар’я просто кивнула головою.
— На берег, — повторила вона, хоча на березі на неї чекали самі лише незнайомці.
— Валар дохаеріс. — Капітан торкнувся чола двома пальцями. — Прошу тебе запам’ятати Тернезіо Териса і поміч, якою він тобі прислужився.
— Запам’ятаю, — тихенько писнула Ар’я.
Вітер смикав її за одежину, настирливий, наче якась потороча. Настав її час зійти з корабля.
«Збирай речі» — сказав капітан, та збирати майже не було чого: одяг, що на ній, крихітний гаманець грошей, кілька подарунків від жеглярів, кинджал на лівому стегні та Голка на правому.
Човен був готовий раніше за неї; на веслах сидів Юрко — теж капітанів син, але старший за Деньо і менш дружній. «Я ж не попрощалася з Деньо, — подумала Ар’я, лізучи донизу до човна і питаючи себе, чи побачить малого ще колись. — А мала б попрощатися.»
«Велетова донька» позаду них дедалі меншала, а місто попереду більшало з кожним ударом Юркових весел. Праворуч виднілася гавань — плутанина пришибів, де юрмилися череваті китобої з Ібену, кораблі-лебеді з Літніх островів, а до них стільки галер, що жодна дівчинка б не порахувала. Ще одна, дальша гавань лежала ліворуч, за притопленим шматком суходолу, де витикалися над водою верхівки напівзатоплених будівель. Ар’я ще ніколи не бачила стільки величних споруд у одному місці. Король-Берег мав Червоний Дитинець, Великий Септ Баелора та Драконосхрон, але в Браавосі око відразу помічало два десятки храмів, веж та палаців не менших, ба навіть більших за згадані. «Тут я знову стану мишею, — майнула в Ар’ї похмура думка, — як до втечі з Гаренголу.»
Звідти, де стояв Велет, місто здавалося одним великим островом, та коли Юрко підігнав човна ближче, Ар’я побачила, що насправді воно стоїть на багатьох дрібних острівцях, що скупчилися поруч, з’єднані вигнутими кам’яними мостами через численні протоки. За портовими спорудами вона помітила вулиці з сірими кам’яними будинками, вимуруваними впритул один до одного. Ар’їним очам вони здалися чудернацькими: чотири- чи й п’ятиповерхові, але дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Вона не побачила жодної солом’яної стріхи і дуже мало будинків з колод, звичних для Вестеросу. «Вони ж не мають удосталь дерева, — раптом второпала Ар’я. — Ось чому Браавос увесь кам’яний. Сіре місто у зеленому морі.»
Юрко повів човна північніше від гавані, гирлом великої протоки — широкою зеленою течією, що прямувала просто до серця міста. Вони проминули високі вигини різьбленого кам’яного мосту, прикрашеного зображеннями півсотні різновидів риб, крабів та інших морських тварин. Потім над головою з’явився інший міст — різьблений вибагливим мереживом виноградної лози; за ним — третій, що дивився униз тисячами разнобарвних очей. Обабіч великої протоки відкривалися гирла менших, а далі у тих — іще
