Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Йолю!

— Семе.

Голос її уривався. Йоля — темноволоса тоненька дівчина з великими карими очима сарни — ледве вгадувалася під складками старого Семового кобеняка, обличчя майже сховалося під каптуром, та все одно було видно, як вона тремтить. Обличчя її виглядало змарнілим і переляканим.

— В чому справа? — запитав Сем. — Як ся мають діти?

Йоля смикнула руку на себе.

— З ними все гаразд, Семе. Все гаразд.

— Диво, що ти колись спиш, між ними двома, — мовив Сем якомога приязніше. — Котрого це я чув минулої ночі? Здавалося, він ніколи не замовкне.

— То Даллин хлопчик. Він як хоче цицьку, то кричить, аж заходиться. А мій… мій майже ніколи. Лише інколи воркотить, але… — Її очі наповнилися слізьми. — Мені час іти. Давно вже маю їх погодувати. Бо як вони мені груди не висмокчуть, то я геть уся обляпаюся.

І Йоля ринула через двір, лишивши Сема у збентеженні.

Щоб зібрати зронені долу книжки, йому довелося стати на коліна. «Чого я їх стільки нахапав?» — питав себе Сем, струшуючи бруд з «Нефритової скарбниці», товстезного зібрання переказів та байок сходу, яке йому велів знайти маестер Аемон. Книжку начебто не було пошкоджено. Зате книзі «Драконове Сім’я, або Історія Дому Таргарієн від Вигнання до Найвищої Могутності», поважній праці маестра Томакса, пощастило менше. Впавши, вона розчахнулася, і кілька сторінок забруднилися болотом — серед них одна з вельми ретельно змальованим кольоровими чорнилами Балеріоном Чорним Жахом. Сем обізвав себе безруким йолопом і заходився розгладжувати сторінки та вичищувати з них бруд. Присутність Йолі завжди його бентежила і здіймала у ньому… ну, те, що здіймається. Присяжний братчик Нічної Варти не мав би таке відчувати до Йолі, особливо коли вона згадувала про груди і…

— Воєвода Сніговій чекає.

Коло дверей зброярні стояло двоє вартових у чорних кобеняках та залізних шоломцях, спираючись на списи. Звернувся до Сема Волохатий Гал, а Мулій допоміг йому стати на ноги. Сем пробурмотів подяку і заспішив повз них крізь кузню, де стояло горнило, міхи та ковадло. На верстаті лежала наполовину готова кольчуга. Під ковадлом лежав Привид і гриз бичачу кістку в намаганні дістатися мозку. Великий білий лютововк підняв на Сема погляд, але не писнув.

Джонова світлиця розташувалася позаду риштунків зі списами та щитами. Коли Сем увійшов, Джон саме читав якийсь пергамен. На плечі в нього сидів крук воєводи Мормонта, видивляючись униз, наче теж розумів, що там написано. Забачивши Сема, птах простер крила і полетів до нього, вигукуючи:

— Зер-рна, зер-рна!

Відклавши книжки, Сем пхнув руку в мішок коло дверей і дістав жменю зерняток. Крук сів йому на зап’ясток і схопив одне з долоні, та так добряче при тому дзьобнув, що Сем аж кавкнув і відсмикнув руку. Птах знову здійнявся у політ, а червоні та жовті зернятка розлетілися навколо.

— Зачини двері, Семику. — На Джонових щоках досі виднілися рубці, де орел намагався вирвати йому очі. — Та потвора проклювала тобі шкіру?

Сем поклав книжки і стягнув рукавичку.

— Ой, справді. — В животі йому замлоїло. — В мене кров тече!

— Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце.

Він передав Семові шмат пергамену.

— Що це таке? — запитав Сем.

Крук заходився виколупувати зернятка з-поміж очерету на підлозі.

— Паперовий щит.

Сем почав читати, заразом висмоктуючи кров з долоні. Руку маестра Аемона він упізнав одразу ж. Старий писав дрібними охайними літерами, прямо і точно, але не бачив ляпок та іноді лишав чорнило розмазаним.

— Лист королю Томену?

— У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах. І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен тепер сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях.

«Бран не загинув! — кортіло вигукнути Семові. — Він пішов за Стіну з Холодноруким!» Але слова застрягли йому в горлянці. «Я присягнувся, що нікому не скажу.»

— Бачу, ти не підписав листа.

— Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові.

— Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! — Сем швидко перечитав листа. — Тут саме так і написано!

— Князь Тайвин може не схотіти побачити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше?

— Ну, — мовив Сем, — він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер.

— Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну. — Джон підняв листа. — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства», — прочитав він. — «Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз знаходиться у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими вояками…»

— Ну, — посовався Сем, — таки не є. Адже так?

— Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.

— Князь Тайвин скаже, що це забагато.

— Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива.

— Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.

Семові ставало млосно від самого лише вигляду крові, та він кумекав у тому, як і завдяки чому виграються війни. Його батько подбав