Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…

«Він намагається переконати себе, — зрозумів Сем, — але не може.» З замку Чорного вилетіло безліч круків на борвії чорних крил, закликаючи князів півночі оголосити підтримку Станісові Баратеону та приєднати свої потуги до його війська. Більшість тих круків вислав сам Сем. Поки що повернувся лише один птах — той, який літав до Карголду. Від решти панства було чути лише моторошну тишу.

Та навіть якби всі північани і стали на його бік… Сем не розумів, як навіть у такому разі Станіс сподівається здолати об’єднану потугу Кастерлі-на-Скелі, Вирію та Близнюків. І все ж без північан його справа приречена від самого початку. «Так само приречена, як Нічна Варта, якщо князь Тайвин назве нас зрадниками.»

— Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.

— Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…

— Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.

Джон зашурхотів листом, розпрямлюючи його.

— Та мабуть.

Він зітхнув, узяв перо і нашкрябав підпис унизу листа.

— Подай мені воску для печаток.

Сем нагрів паличку чорного воску над свічкою, накрапав трохи на пергамен і подивився, як Джон твердо втискає у калюжку печатку князя-воєводи.

— Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш, — наказав Джон. — Хай надішле птаха до Король-Берега.

— Надішлю. — Сем завагався. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.

— Вала знову прислала її прохати про Манса.

— Ой…

Вала — то була сестра жінки, яку Король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дичацькою принцесою» кликав її Станіс зі своїми людьми. Сестра її Далла загинула під час битви, хоча її не торкнувся жоден клинок — вона померла, народжуючи сина Манса Розбишаки. Сам Розбишака теж мав скоро відійти за нею в могилу, якщо почуті Семом плітки містили хоч трохи правди.

— Що ви їй сказали?

— Що побалакаю зі Станісом, хоча навряд його намір похитнуть якісь мої слова. Перший обов’язок короля — захищати державу, а Манс на неї напав. Його милість цього не забуде. Мій батько називав Станіса Баратеона справедливою людиною, але ніхто ніколи не вважав його поблажливим. — Джон спинився, насупився. — Я б радше зітнув Мансові голову власноруч. Адже він колись був братчиком Нічної Варти. За правом його життя належить нам.

— Пип сказав, що пані Мелісандра хоче віддати його вогню і скоїти якесь чаклунство.

— Пипові слід навчитися припинати язика. Я те саме чув від інших. Королівська кров, мовляв, пробуджує дракона. Де Мелісандра гадає знайти поснулого дракона — цього ніхто не знає. Якесь безглуздя. Мансова кров не більш королівська, ніж моя власна. Він ніколи не вдягав корони, не сидів на престолі. Власне, він усього лише розбійницький отаман. А в розбійницькій крові жодної сили немає.

Крук зиркнув угору з підлоги.

— Кров! — проскрипів птах.

Джон не звернув на нього уваги.

— Я відсилаю Йолю з замку.

— Ой! — прохопився Сем з несподіванки, тоді закивав головою. — Так-так, це… це на краще, пане воєводо.

А й справді — добре їй буде поїхати кудись, де тепло і безпечно, щонайдалі від Стіни та війни.

— І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.

— Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче. — Про це Сем прочитав у якійсь книжці. Він посовався на стільці й продовжив: — Пане воєводо… коли я проглядав літописи, то натрапив на ще одного юнака-воєводу. За чотири століття перед Завоюванням. Озріка Старка обрали у віці десять років, а прослужив він наступні шістдесят. Це вже четверо, пане воєводо. Ви ще дуже далекі від того, щоб вважатися наймолодшим з обраних воєвод. Наразі ви п’ятий у списку.

— І всі молодші за мене були синами, братами або байстрюками Короля на Півночі. Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, тому його мало бути написано у часи…

— Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших?

— Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.

— Ми все це знаємо. Питається, як