Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Орангутанові важко стояти за командою «Струнко!». Його тіло може відтворити загальну ідею тієї постави, але шкіра цьому опирається. Однак Бібліотекар дуже старався. Він стояв у кінці шеренги таким собі шанобливим мішечком із кістками, та ще й салютував хитромудро вивернутою чотирифутовою рукою. 

— Агент під прикриттям, — не розгубився Ноббі. — Людиноподібний розділ спеціального призначення. 

— Чудова ініціатива. Так, справді чудова, — похвалила леді Ремкін. — І відколи це ви стали орангутаном, служако? 

— Уук. 

— Дуже переконливо, — вона озирнулася на Ваймза, який просто не міг повірити власним очам. — Гарна робота, — сказала вона. — Прекрасний загін людей… 

— Уук. 

— І людиноподібних, — додала леді Ремкін, навіть не спіткнувшись. 

На мить загону здалося, що він щойно повернувся із вилазки, в якій героїчно підкорив якусь віддалену провінцію. Усі почувалися напрочуд бадьорими — саме так леді Ремкін, поза сумнівом, охарактеризувала б їхній стан, який на багато градусів відрізнявся від звичного для них. Навіть Бібліотекар у своєму піднесенні на цей раз пробачив фамільярність. 

Усі озирнулися на дзюрчання і сильний запах якоїсь хімії. 

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий невинно і водночас присоромлено схилився над плямою на килимі. Втім, вона була схожа радше на дірку в підлозі. Над обсмаленими краями курився димок. 

Леді Ремкін зітхнула. 

— Жодних проблем, мадам, — весело заспокоїв її Ноббі. — Зараз усе приберемо. 

— Боюся, таке з ними часто — від хвилювання, — пояснила вона. 

— У вас чудовий представник виду, мадам, — продовжив Ноббі, насолоджуючись новим досвідом світського спілкування. 

— Він уже не мій, — сказала та. — Зараз він належить капітану — або, може, всім вам. Це ніби як талісман. Його звати Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий. 

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий, встоявши під вагою цього бучного імені, спокійно обнюхав ніжку стола. 

— Він схожий радше на мого брата Еррола, — життєрадісно сказав Ноббі, намагаючись якомога вигідніше розіграти карту горобчика, — зухвалого, але милого. — Такий самий гострий писок — даруйте на слові, мадам. 

Ваймз поглянув на створіння, що вивчало нове для себе середовище. Він знав, що віднині і назавжди це Еррол. Дракончик заради цікавості відкусив шматок стола, пожував кілька секунд, виплюнув, згорнувся на підлозі і заснув. 

— Він тут нічого не підпалить? — боязко запитав сержант. 

— Гадаю, що ні. Здається, він ще не зрозумів, для чого йому вогневивідні шляхи, — сказала леді Ремкін. 

— Та спокійнішої істоти взагалі годі шукати, — втрутився Ваймз. — Хоч там як, люди… 

— Уук. 

— Сер, я не до вас звертався. Що тут робить оце? 

— Ну, я… Цей-во, — поквапився пояснити сержант Колон. — За вашої відсутності, коли у нас, так би мовити, рук не вистачало… Морква тут казав, що це законно, і взагалі… Сер, я до присяги його приводив. Цього людиноподібного, сер. 

— До якої присяги, сержанте? 

— Він склав присягу як констебль особливого призначення, — почервонів Колон. — Ну, ви розумієте, сер. Це така собі народна Сторожа. 

— Особливого призначення? — Ваймз аж руками сплеснув. — Та він, трясця, заслуговує унікального призначення! 

Бібліотекар обдарував його широкою усмішкою. 

— Це ненадовго, сер. Ну, тимчасово, — благально промовив Колон. — Нам би не завадила допомога і… здається, ми нікому, крім нього, не подобаємося… 

— Гадаю, це страшенно гарна ідея, — підтримала леді Ремкін. — Добре ви придумали з цим людиноподібним. 

Ваймз знизав плечима. Світ геть здурів. Гірше вже нема куди, а отже, — яка різниця? 

— Гаразд, — сказав він. — Нехай так! Я згодний. Чудово! Дайте йому значок, чого вже там — але бодай би мене розірвало, якщо я знаю, куди він його почепить! Прекрасно! Так! Чом би й ні? 

— Капітане, з вами все гаразд? — запитав Колон, перетворившись раптом на втілення турботи. 

— Аякже! Звісно! Ласкаво просимо до нової Сторожі! — огризнувся Ваймз, безладно походжаючи кімнатою. — Чудово! Врешті-решт нашої платні все одно ні на що, крім арахісу, не вистачить, то чого б нам не найняти мав… 

Сержант шанобливо затулив Ваймзові рот. 

— Капітане, я вам лише одне скажу, — швидко промовив Колон, дивлячись в ошелешені Ваймзові очі. — Уникайте слова на літеру «М», бо він тоді скаженіє. Повністю втрачає самоконтроль і нічого з цим не може вдіяти. Це ніби як червона ганчірка для цих, як їх… «Людиноподібний» — це нічого, сер. Аби лише не слово на літеру «М». Бо коли він сердиться, то не відходить похмуро в куток, сер, якщо ви розумієте, про що я. Він жодних проблем не створює, за винятком цієї, сер. Ми домовилися? Просто не кажіть слово «мавпа». Ой, трясця. 

Братство нервувалося. 

Він чув їхні балачки. Плин подій виявився надто стрімким для них. Він думав, що вводив їх у курс справи поступово, даючи щоразу рівно стільки інформації, скільки могли обробити їхні дрібні мізки, але все одно переоцінив їх. Тут потрібна була тверда рука. Тверда, але справедлива. 

— Браття, — розпочав Верховний гросмейстер, — чи достатньо досконалі зараз Манжети Істини? 

— Що? — неуважно перепитав брат Дозорець. — А, Манжети. Атож. Вони досконалі. Так. 

— А чи ми належним чином позбулися Ластівок Принади? 

— Що? Я? — винувато сіпнувся брат Тинькар. — Позбулися, чого ж ні. 

— Браття, — тихо сказав Верховний гросмейстер, помовчавши. — Ми так близько. Ще один раз. Ще декілька годин. Лише один раз — і ми заволодіємо світом. Браття, ви розумієте? 

— Ну… — брат Тинькар зачовгав ногами. — Тобто ще б пак. Так. Тут нема чого боятися. Ми за вами на сто десять відсотків… 

«Він зараз скаже «але»», — подумав Верховний гросмейстер. 

— …але… 

Звісно. 

— …ми… ну, ми всі, нам так… незвично. Ну, правда. По-іншому почуваєшся, викликавши дракона. Це ніби як… 

— Очищення, — люб’язно підказав брат Тинькар. 

— Щось таке, атож, — сказав брат Дозорець, борсаючись у потугах висловитися. — Це ніби з тебе щось виймають… 

— Висмоктують, — сказав брат Тинькар. 

— От він правильно сказав, і ми… ну, може, це трохи небезпечно. 

— Це ніби як ті містичні потвори з Потойбіччя, які живцем із тебе мозок випивають, — докинув брат Тинькар. 

— Щодо мене, то мені радше схоже на те, як голова з похмілля тріщить, — безпорадно промовив брат Дозорець. — І ми, знаєте, оце думали про всі ці штуки з космічною рівновагою і таким іншим, бо… Ну, ви лишень погляньте, що трапилося з бідолашним старим Клозетником. А що як це була кара? Гм. 

— Це був просто скажений крокодил, що заліг у квітнику, — сказав Верховний гросмейстер. — Із ким завгодно таке могло трапитися. Але я розумію ваші почуття. 

— Справді? — запитав брат Дозорець. 

— Звісно. Вони цілком природні. Усім найвидатнішим чарівникам стає трохи незатишно, коли вони беруться до великої роботи на кшталт цієї, — браття гордо виструнчилися. Атож. Найвидатніші чарівники — це про них сказали. — Але за декілька годин усе скінчиться, і я впевнений, що король виявить прихильність до вас. На вас чекає світле майбутнє. 

Зазвичай це спрацьовувало. Але, здається, не цього разу. 

— А дракон… — почав брат Дозорець. 

— Не буде вже дракона! Він нам не буде потрібний, — сказав Верховний гросмейстер. — Слухайте, все просто. Хлопець матиме чарівний меч. Усі знають про чарівні мечі королів… 

— Той