Варта!Варта! - Террі Пратчетт
— Коли він торкнеться ним дракона — ф’ю, та й по всьому!
— Атож, вони такі, — підхопив брат Придверник. — Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона — заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла.
Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин — і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив — відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними — просто злочин.
— Ні, — терпляче пояснив він. — Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона.
— А хіба люди нічого не запідозрять? — спитав брат Тинькар. — Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона?
— Ні, — переможно сказав Верховний гросмейстер. — Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча!
Братство витріщилося на Верховного гросмейстера.
— Принаймні вони в це повірять, — додав він. — А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму.
— Чарівний дим — це нам раз плюнути, — сказав брат Загребун.
— І не буде порубаних шматків дракона? — трохи розчаровано перепитав брат Тинькар.
Брат Дозорець прокашлявся.
— Не знаю, чи зайде воно людям, — сказав він. — Якось надто гладенько все.
— Слухайте, людям що завгодно зайде! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже…
Він зосередився.
Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль.
Це була справжня влада, і вона належала йому.
— Ой, — скривився сержант Колон.
— Чого ви такі ніжні? — бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. — Він вас ледь торкнувся.
— І йому дуже прикро, — різко докинув Морква. — Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо.
— Уук, — сором’язливо промовив Бібліотекар.
— Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! — пропищав Колон.
— Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? — запитав Морква.
— Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, — поквапився сказати сержант.
— Може, до справи? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати.
— Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? — із сумнівом у голосі уточнив сержант. — Ой!
— Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, — сказала леді Ремкін. — Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною.
— Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, — ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами.
Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування.
Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував.
— Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, — сказав капітан.
Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням:
— А це розважливе рішення, капітане?
— Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі!
— Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, — зраділа леді Ремкін.
— Міледі, гадаю, вам не варто йти, — почав Ваймз.
— Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу!
— Бачте, у цього району погана слава.
— Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти.
«Дракони… — подумав Ваймз. — Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті.
Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ.
Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув.
— Шось пішло не так, — зауважив сержант Колон.
— Але ідея гарна, — віддано сказав Ноббі.
— Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, — сказала леді Ремкін.
Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось.
— Повертаймося, — сказав він. — Сонце заходить.
Назад вони йшли спокійно. «У Затінках — і то бояться дракона, — подумав Ваймз. — Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи — і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів».
Дракон — метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора.
Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив.
— Не зараз, — кинув Ваймз.
У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим.
Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку.
— Капітане, — прошипів Колон.
— Що таке?
— На даху, капітане.
Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах.
Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол.
Дракон — справжній дракон — зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів.
Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову — просто через те, що йому це до вподоби.
Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась
