Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Він так наблизився, що Ваймз бачив дрібненьку луску на лапах і червоні спалахи в очах. Не просто очі рептилії — в них можна було втонути… 

І дихання — таке гаряче, що геть не скидалося на полум’я, а радше на щось майже тверде, що не спалювало, а трощило… 

З іншого боку, Ваймз був тут, живий. Лівий бік болів, немовби від удару залізякою, але він явно лишився живим. 

— Що трапилося? — запитав Ваймз. 

— Це все юний Морква, — пояснив Ноббі. — Схопив вас із сержантом і стрибнув із даху за мить до того, як він наздогнав нас. 

— Ребра болять, — сказав Ваймз. — Мабуть, мене він все-таки наздогнав. 

— Ні, гадаю, це через те, що ви приземлилися на клозет. А потім ви, капітане, ще перекотилися і врізалися в діжку з водою. 

— А Колон? Він поранений? 

— Не те щоб поранений… Сержант приземлився м’якше. Пробив стелю клозету своїм огрядним тілом. Казав, що його збадьорило душем із… 

— А потім що? 

— Ну, ми, так би мовити, поклали вас зручніше, а потім усі шарахнулися гукати сержанта. А коли побачили, де він лежить, то вже, звісно, спинилися і просто стояли й гукали. Потім прибігла ця жінка і почала горлати. 

— Це ви про леді Ремкін? — холодно запитав Ваймз. 

Тепер його ребра стали просто втіленням болю. 

— Ну, так. Високе тілисте бабисько, — незворушно підтвердив Ноббі. — Кинулася попихати людьми! «Ой, бідолаха, несіть його негайно до мене». Так ми й зробили. Правду кажучи, кращого місця годі шукати. У місті всі бігають, як кури з відрубаними головами. 

— А великої шкоди завдав дракон? 

— Коли вас там уже не було, чаклуни почали обстрілювати його вогненними кулями. Йому це геть не сподобалося — хіба що додало сили і люті. Він ціле Супротилежне крило Академії знищив. 

— А далі?.. 

— Та ніби все. Він іще щось підпалив, а тоді немовби розтанув у диму. 

— І ні-хто не бачив, куди він подівся? 

— Якщо хтось і бачив, то не каже, — Ноббі прихилився до спинки стільця і скоса зиркнув навколо. — Така кімната, що й глянути гидко. Сержант сказав, у неї купа грошви. Хіба вона має право жити у звичайній кімнаті? Який сенс видиратися з бідності, якщо багатим дозволено спокійно жити у звичайній кімнаті? Де мармур? — він фиркнув. — Ну, хоч там як, а вона казала, щоб я її покликав, коли ви прийдете до тями. Вона зараз драконів своїх годує. Дивне якесь гаддя. Як це їй дозволяють їх тримати… 

— Тобто? 

— Ну, всі вони одного поля ягода, чого вже там. 

Коли Ноббі виволікся з кімнати, Ваймз роззирнувся навколо іще раз. Тут дійсно бракувало позолоти і мармуру, який, на думку Ноббі, обов’язково належався людям, котрі чогось досягнули в житті. Усі меблі були старими, а картини на стінах — хоч, безумовно, вартісні — справляли таке враження, ніби їх повісили у спальні, бо не придумали, куди ще подіти. Ще він побачив декілька любительських акварелей з драконами. 

Загалом здавалося, що людина заходила сюди лише час від часу, і спальня роками бездумно підлаштовувалася під неї, огортаючи, мов розношений одяг, — хіба що була оздоблена стелею. 

Ця кімната явно належала жінці, але такій, яка йшла життям весело, без жодної дурнуватої хандри, поки всілякі сльозливі романтичні халепи траплялися з кимось деінде, і яка від щирого серця була вдячна за своє добре здоров’я. 

Зважаючи на вигляд одягу, який тут висів, його обирали з міркувань тривкості (може, навіть представники попереднього покоління), а не як легку артилерію для війни між чоловічою та жіночою статтю. На туалетному столику були рівненько розставлені пляшечки і глечики, але вони занадто скидалися на шеренгу і здавалося, що на етикетках зазначено: «Втирати щовечора», — а не «Легкими рухами наносити по краплинці за вушками». Можна було уявити собі, що власниця кімнати спала тут все своє життя і батько називав її «своєю дівчинкою», поки їй не виповнилося сорок. 

За дверима висів великий блакитний халат із добротної тканини. Ваймз, навіть не придивляючись, знав, що на кишені зображення кролика. 

Інакше кажучи, кімната належала жінці, яка знала, що сюди ніколи не зазирне чоловік. 

На столику біля ліжка громадилися папери. Попри відчуття провини, Ваймз не зміг себе побороти і глянув на них. 

Ішлося про драконів. Там були листи з Виставкового комітету печерного клубу і Дружньої вогнедишної ліги. Брошури і відозви з Сонцесяйного притулку для хворих драконів («Маленького бідолаху ВІННІ п’ять років безжально експлуатували для випалення старої фарби зі стін, і в нього майже не лишилося полум’я, але зараз…»). Ще там лежали прохання про фінансову допомогу і тексти виступів, що промовляли до серця, здатного вмістити цілий світ або принаймні його крилату вогнедишну частину. 

Якщо надовго затриматися думкою у такій кімнаті, можна було врешті-решт відчути якийсь дивний сум і безвідносне співчуття, а звідти недалеко і до переконання, що добре було б винищити людство і знову розпочати експерименти з амебами. 

Біля навали паперів лежала книжка. Ваймз вигнувся, хоч це й завдало йому болю, і глянув на корінець. Там значилося: «Драконячі хвороби» авторства Сибіл Дейдре Ольгіванни Ремкін. 

Він із зачудуванням і острахом перегорнув декілька сторінок. Йому відкрився інший світ, сповнений приголомшливих проблем. Задубіле горло. Брудне злягання. Пересохлі легені. Сторге. Тимпанія. Здуття. Сльозотеча. Камені. Трохи почитавши, він вирішив, що коли болотяний дракончик переживає бодай свою першу добу — це вже диво. Навіть прогулянку кімнатою варто було сприймати як біологічний тріумф. 

Він миттю відвів погляд від ретельно промальованих ілюстрацій: забагато нутрощів. 

У двері постукали. 

— Можна? Ви там не роздягнені? — весело зарокотіла леді Ремкін. 

— Ну… 

— Я вам щось принесла підживитися. 

Ваймзу чомусь уявилося, що це має бути суп, але натомість він побачив тарілку, наповнену беконом, смаженими яйцями і картоплею. Він лише глянув на весь цей холестерин — а його артерії вже наче подуріли. 

— Я ще спекла хлібний пудинг, — сказала леді Ремкін, трохи соромлячись. — Зазвичай я небагато готую, хіба що для себе. Ну, ви ж знаєте, як воно, коли мешкаєш сам. 

Ваймз подумав про те, що він їв у своєму помешканні. М’ясо чомусь завжди виходило сірим, з якимись дивними прожилками. 

— Гм, — почав капітан. Він не звик говорити з леді, вилежуючись в її ж ліжку. — Капрал Ноббс мені казав… 

— Ой, Ноббі такий колоритний! 

Ваймз подумав, що це вже занадто. 

— Колоритний? — мляво перепитав він. 

— Дуже! Той іще персонаж. Ми з ним чудово поспілкувалися. 

— Справді? 

— Авжеж. Він просто скарбниця смішних оповідок. 

— Звісно. Що є, те є. 

Капітана завжди вражала здатність Ноббі ладнати мало не з кожним. Напевно, пояснення крилося в якомусь загальному знаменнику. У всій математиці не знайшлося б знаменника, загальнішого за Ноббі. 

— Гм… А вам не здається, що він висловлюється… гм… надто вільно? — запитав Ваймз, зрозумівши, що не може відійти від цієї дивної теми. 

— Перчено, — весело поправила його леді Ремкін. — Ой, чули б ви мого тата, коли він сердився. Хай там як, а виявилося, що в нас чимало спільного. Ви не повірите, але його дід колись вештався тут з якимись підозрілими намірами, і мій дід наказав його відшмагати. 

«Та вони, можна сказати, родичі», — подумав Ваймз і перекривився: