Право на шанс - Олена Гриб

Я збігла сходами вниз і майже проминула князя, коли він з переляку підняв руки, затуляючи обличчя. Мішечок, заклично побрязкуючи, бовтався у його пальцях, червоні зав’язки звивалися й немов дражнили мене.

«Плата для чистильника!» – промайнуло в мозку.

Це стало останньою краплею. Страх, що розривав серце, пішов, а на його місці запалала справжнісінька лють. Для них я вже не існувала. Ні богів, ні людей не турбувала моя доля.

– Треба було заморити мене голодом! – викрикнула я й заліпила повелителю Тавенни дзвінкого ляпаса.

Ляпаси виходили в мене добрячі, недарма я стільки тренувалася на благородних дівицях, що вічно тинятися в палаці й іноді сміли чимось мене зачепити. Жодній із них не вистачило відваги дати здачі або кому-небудь поскаржитися. Вони називали себе моїми подругами… Лицемірство було частиною етикету.

Мішечок виявився важким, а пальці князя, незважаючи на його страх, чіпкими. Я витратила кілька дорогоцінних митей, видираючи несподівану здобич, і за цей час кат остаточно прочухався.

– Стій! – його дзвінкий голос ніяк не пасував до грубого, немов виліпленого дитиною обличчя і спритних рухів. – Тобі нікуди бігти!

«Наче я не знаю! Банальність за банальністю, аж ніяково!» – нас розділяли кроки, але поруч із виходом я знову відчула себе княжною, що запросто управляється з усім на світі.