Легковажна наречена - Аліна Амор

- Доброго ранку і приємного всім апетиту! - герцог ввічливо і стримано посміхнувся, а на моїй скромній особі затримав уважний прискіпливий погляд.

Я з честю і невинним виразом обличчя витримала його. Мені нема чого приховувати і нічого соромитися!

Головне самій повірити у це…

- Райане, який несподіваний візит! Сідай, поснідай з нами, - запропонував граф.

Але герцог заперечливо похитав головою і сказав:

- Філіпе, вибачте що не попередив, але я прибув у терміновій справі, - знову глянув на мене і повернув погляд на графа де Ларуа, - Ми можемо поговорити наодинці?

На обличчі Філіпа майнуло збентеження:

- Так, звичайно, пройдімо у мій кабінет.

І вони пішли по сходах на другий поверх у ліве крило.

Занепокоєння чоловіка передалось і Амалії. Вона піднялась слідом і сказала нам з кузиною:

-  Піду скажу слугам щоб подали чай в кабінет Філіпа.

Тільки йно вона залишила їдальню, як Корделія, що сиділа навпроти, нахилилась до мене, примружила свої в’їдливі очі і тихо промовила:

- Це ти щось накоїла? Признавайся, монашко!

Ну ось як вона здогадалася? І до чого ж гострий погляд, так і пробирає, аж моторошно!

Але я лиш незворушно знизила плечима, ніби я тут ні до чого:

- Не розумію про що ти.

Кузина, піджавши губи, недовірливо похитала головою, показуючи що не вірить жодному моєму слову:

- Все ти розумієш, лише корчиш із себе святу невинність!

Я запитально підняла брови, але Корделія не вважала за потрібне пояснити свої слова. Вона різко встала, так що її стільчик з гуркотом відсунувся по набірному паркету, я аж мимоволі здригнулася від цього звуку, та зверхньо промовила:

- Ти – дрібна вертихвістка, і скоро всі це зрозуміють!

Хто б казав! Я, можна сказати, врятувала цю закохану дурепу він нещасливого шлюбу, а вона ось як зі мною! Та хай забирає свого ненаглядного Крістіана, а потім дуріє від ревнощів і відтягує його від усяких Софі і їй подібних!

Але ж я не могла цього їй висказати, тому лише мовчки провела настороженим поглядом, коли вона з гордо піднятою головою, дефілювала на вихід з їдальні, хоча всередині так і закипали злі слова. Бо мовчання – золото, особливо в моєму становищі.

Тому я тихо піднялась, поставила стільчик на місце, повернулась у свої покої і стала чекати.

Час плинув зі швидкістю сонного равлика.

Та стратьте вже мене й покінчимо з цим! Невизначеність зводить з розуму.

Мандраж як перед іспитом - йти не хочеться, але треба відстрілятися та мрієш, щоб усе швидше закінчилося. І тремтиш так, ніби від цього залежить твоя доля. Але тут можливості перездати не буде. Або пан або пропав… І це робило тривогу нестерпною.

Я сиділа і напружено дивилася на двері в очікуванні, коли вони відкриються.

Приблизно за годину прийшла служниця і сказала, що на мене чекають у кабінеті дядька. Я тяжко зітхнула і приречено пішла як на ешафот.

Дорогою я згадувала свій мізерний акторський досвід зі шкільного театру. Щоправда, грала я там тільки двічі – один раз роль без слів, другий – комедійну. Але сподіваюся, в мені жива ще велика акторка. З теорії я знала лише головне правило актора – вірити у те, що говориш. А це якраз той рідкісний випадок, коли солодка брехня краща за гірку правду...

Замкові коридори сьогодні здавались мені неймовірно довгими, похмурими, хоча сонячне світло з вікон лягало косими ранковими пасмами на червоні доріжки. Вони  заглушали тихий шурхіт моїх невпевнених кроків. І навіть суворі обличчя зі старовинних портретів, здавалося, дивилися на мене несхвально та осудливо.

Перед дверима в кабінет мага, я зупинилась, начепила маску невинності та святої простоти і тихо постукала. Потім впливла, сподіваюся з гідністю і високо піднятою головою, але на тремтячих ногах. У темно-бордовому шкіряному кріслі за столом сидів граф, навпроти на стільці розташувався герцог. Філіп кивнув мені на диван. Обидва чоловіка з яскравим інтересом дивилися на мене. Дядько так, ніби бачив вперше. А герцог Данайський схиливши голову трохи на бік, уважно розглядав і вивчав як загадкове екзотичне звірятко. Обличчя його при цьому було спокійне і холодне, і тільки ясні сірі зосереджені очі видавали палку цікавість.

"А я вмію дивувати!" - насмішливо подумала я, при цьому скромно присідаючи на край дивана і складаючи тремтячі руки на колінах як слухняна дівчинка.

Філіп насупив брови.

- Евелін, - почав граф, - Райан розповів про непорозуміння, яке мало місце вчора вночі. Ти можеш пояснити, що сталося?

Я кивнула і почала підготовлену розповідь:

- Так, дядько. Не хотілося би про це говорити… Але Крістіан… – я невпевнено зам'ялася, показуючи як мені незручно про це розповідати.

Так, я вирішила валити все на нього. Нехай тепер сам викручується!

- Він проявляв до мене забагато уваги. А ще в монастирі я чула про його недобру славу спокусника юних дівчат…