Буря Мечів - Джордж Мартін
Сер Джора стиснув губи.
— Ми взяли місто. Ми, пацюки.
— Мовчіть,— повторила вона... хоча в його словах була правда. Поки «Прутень Джозо» з іншими таранами пробивали міську браму, а лучники сипали хмари вогненних стріл через мури, Дані під прикриттям темряви вислала дві сотні вояків до річки — підпалити блокшиви в порту. Та робилося це, щоби приховати справжню мету. Коли підпалені кораблі привернули увагу оборонців на мурі, кілька божевільних пливців дісталися каналізаційних отворів і вибили іржаві залізні ґрати. Сер Джора, сер Баристан, Дужий Бельвас і ще двадцять хоробрих дурнів ступили в коричневу воду й рушили цегляним тунелем,— то був змішаний загін перекупних мечів, незаплямованих і вільновідпущеників. Дані просила добирати лише тих, у кого немає родини... і, бажано, нюху.
Сміливцям поталанило. Доброго дощу не було вже місяць, і в колекторі вода доходила тільки до стегон. Смолоскипи були загорнені в проолієну тканину, тож не змокли й горіли, освітлюючи дорогу. Кілька вільновідпущених злякалися велетенських пацюків, але Дужий Бельвас піймав одного й перекусив надвоє. Один чоловік загинув від зубів велетенської білої ящірки, яка випірнула з темної води й затягнула його під воду за ногу, та коли наступного разу на воді побачили отакі брижі, сер Джора зарубав тварюку мечем. Кілька разів повернули не туди, та щойно вийшли на поверхню, Дужий Бельвас відвів загін у найближче бійцівське кубло, де вони, заскочивши зненацька кількох вартових, звільнили з ланцюгів рабів. За годину в Міріні повстала половина бійцівських рабів.
— Ви допомогли взяти місто,— уперто повторила Дані.— І добре служили мені в минулому. Сер Баристан урятував мене від Титанового Байстрюка, а перед тим — від жалісливця в Карті. Сер Джора врятував мене від отруйника у Ваїс-Дотраку, а потім ще раз від кровних вершників Дрого, коли мій сонце-й-місяць помер.
Стільки людей бажало їй смерті, що вона вже з ліку збилася.
— Та все одно ви збрехали, ввели мене в оману, зрадили,— сказала вона й обернулася до сера Баристана.— Ви багато років захищали мого батька, на Тризубі билися разом з моїм братом, але покинули Вісериса у вигнанні та прихилили коліно перед Узурпатором. Чому? Скажіть мені правду.
— Є правда, яку чути важко. Роберт був... добрим лицарем... шляхетним, хоробрим... він дарував життя мені й багатьом іншим... а королевич Вісерис був зовсім маленький, йому ще було рости й рости, поки він зможе правити, і... пробачте мене, королево, але ж ви просили правду... вже змалечку ваш брат Вісерис був справжнім сином свого батька, яким ніколи не був Рейгар.
— Справжнім сином свого батька? — нахмурилася Дані.— Що це значить?
Старий лицар не зморгнув оком.
— У Вестеросі ваш батько отримав прізвисько Божевільний Король. Невже вам ніхто не казав?
— Вісерис казав...— («Божевільний Король»).— Це Узурпатор його так обізвав, Узурпатор зі своїми псами... — («Божевільний Король»).— Це все брехня.
— Навіщо просити правду,— тихо мовив сер Баристан,— якщо не хочеться її чути?
Повагавшись, він провадив:
— Я казав вам, що взяв собі вигадане ім’я, аби Ланістери не дізналися, що я приєднався до вас. Але це тільки половина правди. Я хотів поспостерігати за вами, перш ніж присягати вам своїм мечем. Пересвідчитися, що ви не...
— ...справжня дочка свого батька?
Якщо вона не справжня дочка свого батька, хто ж вона тоді?
— ...божевільна,— закінчив він.— Але у вас цього пороку я не бачу.
— Пороку? — наїжачилася Дані.
— Я не мейстер і не переказуватиму вам історію, ваша світлосте. Моє життя полонили мечі, а не книжки. Але навіть діти знають, що Таргарієни завжди балансували на межі божевілля. Ваш батько був не перший. Король Джейгейрис якось сказав мені, що божевілля й велич — два боки однієї монети. Щоразу як народжується новий Таргарієн, казав він, боги підкидають монету в повітря, а світ затамовує подих, чекаючи, яким боком вона впаде.
«Джейгейрис. Цей старий і мого діда знав». Ця думка змусила її зупинитися на мить. Майже всі її знання про Вестерос вона отримала від свого брата, а пізніше від сера Джори. А сер Баристан за своє життя, мабуть, забув більше, ніж ці двоє знали разом узяті. «Цей чоловік може мені розказати, хто я така».
— То я — монета в руках якогось бога, ось що ви кажете, сер?
— Ні,— відгукнувся сер Баристан.— Ви — законна спадкоємиця Вестеросу. І до кінця своїх днів я лишуся вашим відданим лицарем, якщо ви вирішите, що я вартий знову носити меч. Якщо ж ні, я згоден служити зброєносцем у Дужого Бельваса.
— А якщо я вирішу, що ви варті тільки блазнем у мене бути? — презирливо спитала Дані.— Чи кухарем?
— Матиму за честь, ваша світлосте,— з тихою гідністю відповів Селмі.— Умію яблука пекти й варити яловичину, а ще на похідному багатті я засмажив не одну качку. Сподіваюся, ви любите, щоб з качки смалець скрапував, шкуринка підгоріла, а на кістках м’ясо було з кров’ю.
Дані не стримала усмішки.
— Нема дурних таке їсти. Бене Плам, ходіть сюди — віддайте серу Баристану свого меча.
Але Білобородий не схотів його взяти.
— Я кинув свого меча Джофрі під ноги й більше не брав криці в руки. І нового меча я прийму тільки з рук королеви.
— Як зволите,— Дані взяла у Брунатного Бена меча та простягнула його руків’ям уперед. Старий благоговійно прийняв його.— А тепер на коліна,— сказала вона,— і присягніться, що ваш меч служитиме мені.
Опустившись на одне коліно, старий поклав меча Дані до ніг, промовляючи слова обітниці. Вона заледве їх чула. «З цим було легко,— подумала вона.— З другим буде складніше».
— А тепер ви, сер. Кажіть мені правду.
Шия в здорованя почервоніла, але від чого — від гніву чи від ганьби, Дані не знала.
— Я намагався сказати вам правду півсотні разів. Я вам казав, що Аристан не той, ким видається. Застерігав, що Заро й Піяту Прі не можна вірити. Попереджав...
— Попереджали про всіх, окрім самого себе,— розсердилася Дані на його зухвальство. «Скромніше треба. Благати в мене прощення».— Не довіряйте нікому, крім Джори Мормонта, казали ви... і весь цей
