Буря Мечів - Джордж Мартін
— Нічия я не креатура. Так, я взяв у євнуха золото. Вивчив кілька шифрів і написав кілька листів, але це все...
— Все? Ви шпигували за мною і продавали мене ворогам!
— Якийсь час,— знехотя визнав він.— Але потім припинив.
— Коли? Коли припинили?
— Я послав один звіт з Карта, але...
— З Карта? — Дані сподівалася, що все закінчилося набагато раніше.— І що ж ви написали з Карта? Що тепер ви служите мені й більше не хочете брати участі в їхній змові?
Сер Джора боявся зустрітися з нею очима.
— Коли помер хал Дрого, ви просили мене їхати з вами в Ї-Ті, на Нефритове море. Це ваше було бажання чи Робертове?
— Я хотів вас захистити,— наполягав він.— Забрати від них подалі. Я знав, які вони змії...
— Змії? А хто ж тоді ви, сер? — спитала вона. І тут їй пригадалося дещо невимовно жахливе.— Це ви повідомили їм, що я ношу дитину Дрого...
— Халесі...
— І не думайте заперечувати, сер,— різко кинув сер Баристан.— Я був на засіданні, коли євнух розповів про це раді й Роберт постановив, що її світлість разом з дитиною мають померти. Джерелом інформації були ви, сер. Були навіть розмови, що ви самі можете це здійснити й унаслідок отримати прощення.
— Це брехня,— сер Джора потемнів з обличчя.— Я б нізащо... Данерис, це я не дав тобі випити вино!
— Так. Але звідки це ви знали, що вино отруєне?
— Я... я тільки підозрював... З караваном прийшов лист від Вейриса — той застерігав мене, що спроби будуть. Так, він хотів, щоб за вами наглядали, але ніколи не прагнув завдати вам шкоди,— він опустився навколішки.— Якби я їм не повідомив, це зробив би хтось інший. Самі знаєте.
— Я знаю, що ви мене зрадили,— вона торкнулася лона, де загинув її синочок Рейго.— Я знаю, що отруйник намагався вбити мого сина саме через вас. Ось що я знаю.
— Ні... ні! — він похитав головою.— Я не хотів... пробачте мене. Ви мусите мене пробачити!
— Мушу?
Запізно. Йому слід було почати з прохання пробачити його. А тепер вона вже не може простити йому, як мала намір. Виноторговця вона тягала за своєю кобилицею, поки від нього геть нічого не лишилося. А людина, через яку цей виноторговець з’явився, невже не заслужила на таку саму долю? «Це ж Джора, мій лютий ведмідь, мій правиця, що ніколи мене не підводив! Без нього б я давно померла, однак...»
— Я не можу вас пробачити,— сказала вона.— Не можу.
— Старого ви пробачили...
— Він збрехав щодо свого справжнього імені. А ви продавали мої секрети людям, які вбили мого батька й украли престол у мого брата.
— Я вас захищав. Я за вас бився. Убивав за вас.
«Поцілував мене,— подумки додала вона,— зрадив мене».
— Бігав по каналізації, як пацюк. Для вас.
«Якби ви там померли, може, я була б сердечніша». Дані не відповіла нічого. Не було чого казати.
— Данерис,— мовив він.— Я кохав тебе.
Ось воно, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...»
— Кажуть, боги нічого не роблять просто так. Ви не загинули в бою, тож, певно, на вас у них ще є плани. Але у мене — ні. Я вас біля себе не залишу. Ви відлучені, сер. Повертайтеся до своїх хазяїв на Королівському Причалі та, якщо вдасться, отримайте своє прощення. Або ж їдьте в Астапор. Без сумніву, король-різник має потребу в лицарях.
— Ні,— потягнувся він до неї.— Данерис, будь ласка, вислухай мене...
Вона ляснула його по руці.
— Навіть не думайте ще раз мене торкнутися чи назвати на ім’я. До світанку ви маєте зібрати речі й виїхати з міста. Якщо по сходу сонця вас знайдуть у Міріні, я накажу Дужому Бельвасу скрутити вам голову. Накажу. Повірте,— вона розвернулася до нього спиною, крутнувши спідницями. «Не можу бачити його обличчя!» — Заберіть цього брехуна геть з моїх очей,— звеліла вона. «Не можна плакати. Не можна. Якщо розплачуся, пробачу його». Дужий Бельвас, ухопивши сера Джору за руку, потягнув його геть. Коли Дані озирнулася, лицар ішов як п’яний, спотикаючись і повільно. Вона відвернулася й не дивилася, аж поки не відчинилися й не зачинилися двері. А тоді вона опустилася на лавку чорного дерева. «Отже, він пішов. Мої батько й мати, брати, сер Віллєм Дарі, Дрого — мій сонце-й-місяць, його син, що помер у мене в лоні. А тепер сер Джора...»
— У королеви добре серце,— промуркотів Дааріо у фіолетові вуса,— але цей чолов’яга небезпечніший за всіх Ознаків і Меро разом узятих,— його дужі руки погладжували на двох однакових шаблях золоті руків’я — розпусних жінок.— Вам навіть не потрібно нічого говорити, яса моя. Просто легесенько кивніть — і ваш Дааріо принесе вам його потворну голову.
— Не чіпайте його. Терези вже врівноважені. Нехай він повертається додому.
Дані уявила, як Джора проминає старі сукуваті дуби й високі сосни, заквітчаний терен, сіре, поросле мохом каміння, маленькі крижані струмки в глибоких гірських урвищах. Уявила, як він увіходить у помешкання, збудоване з величезних колод, де біля коминка дрімають собаки, а в димному повітрі витають насичені запахи м’яса й меду.
— На сьогодні все,— мовила Дані до капітанів.
Вона ледве примусила себе не бігти стрімголов широкими мармуровими сходами. Іррі допомогла їй скинути суддівське вбрання й перевдягнутися у щось зручніше: мішкуваті вовняні штанці, широку повстяну сорочку, фарбовану дотрацьку жилетку.
— Ви тремтите, халесі,— сказала дівчина, опускаючись навколішки, щоб зашнурувати Дані сандалі.
— Змерзла,— збрехала Дані.— Принеси ту книжку, що я читала вчора ввечері.
Їй хотілося загубитись у словах, в інших часах і місцях. Товстий томисько у шкіряній шабатурці був повний балад і легенд із Сімох Королівств. Якщо по правді, то були дитячі казочки, надто вже прості й вигадливі, щоб передавати історичну правду. Всі герої тут були росляві та вродливі, а зрадників можна було впізнати за тим, як у них бігають очі. Та все одно Дані вони страшенно подобалися. Вчора вона читала про трьох королівен у червоній вежі, яких король замкнув за те, що вони злочинно вродливі...
Коли служниця принесла книгу, Дані легко відшукала сторінку, на якій зупинилася, але читати не змогла. Ловила себе на тому, що перечитує один
