Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— То побачимося пізніше?

— Можливо.

Наступного дня я вирушив до Обода, бо почув звістку, що нирці в Безодню, ті, що шукають артефакти творіння аж за його межами, призупинили свої експедиції вперше на пам’яті цього покоління. Коли я розпитав їх про причини, вони розповіли мені про небезпечні явища в глибинах: смерчі, вогняні хвилі, вибухи новоутвореної матерії.

Сидячи в таємному місці та дивлячись униз, я, за допомогою того спикарда, що був у мене на пальці, узявся досліджувати той, що сховав у кишені. Щойно я прибрав захисну оболонку, якою я його обгорнув, він завів своєї: «Вирушай до Мандора. Коронуйся. Побачся з братом. Побачся з матір’ю. Починай готуватися до коронації». Я загорнув його знову і заховав якомога глибше. Якщо я незабаром не розпочну щось робити, він почне підозрювати, що я поза його контролем. Але чи варто через це перейматися?

Я міг би просто кинути тут усе; можливо, забратися звідси разом із батьком, аби допомогти йому залагодити проблеми з його Лабіринтом. Я міг би навіть закопати там обидва свої спикарди, збільшивши присутність сил у тому місці. У крайньому разі, я міг би вдатися до власної магії. Але ж проблеми мої були саме тут. Мене ростили та виховували, сподіваючись зробити з мене ідеального короля-маріонетку, а за мотузки смикала б мене матуся, та ще й, може, з моїм братиком Мандором на пару. Я любив Амбер, але так само я любив і Двори. Втеча до Амбера, хоч і дарувала б мені безпеку, не вирішила б моїх проблем, так само як і втеча разом із батьком або повернення до Тіні Земля, яку я теж любив, з Корал чи без неї. Ні. Проблема була тут, а ще в мені самому.

Я викликав доріжку-павутинку і дістався нею до надземного шляху, який мав перенести мене до Шляхів Саваллів. По дорозі я думав про те, що маю робити, й збагнув, що боюся. Якщо справа зайде так далеко, як це цілком може статися, існує велика ймовірність, що я помру. Або мені, можливо, доведеться вбити когось із тих, кого я аж ніяк не хотів убивати.

Але в будь-якому разі я мав розв’язати цю проблему, інакше не бачити мені спокою на цьому полюсі мого існування.

Я йшов берегом фіолетового струмка під зеленим сонцем, що стояло в зеніті перлистого неба. Я викликав пташку, з пір’ячком пурпуровим та сірим, вона прилетіла й сіла мені на зап’ясток. Мені в голові майнула думка відіслати її до Амбера з повідомленням для Рендома. Але хоч як напружував мозок, я не міг скласти кілька простих речень. Надто багато речей були пов’язані між собою. Розсміявшись, я відпустив пташку та стрибнув з берега, де мене підхопив інший шлях, що йшов над водою.

Повернувшись до володінь Савалла, я пройшов до зали зі скульптурами. До цього часу я вже вирішив, що маю спробувати зробити і як мені до цього приступитися. Я стояв у тому місці, де вже стояв нещодавно — а може, це було дуже давно? — і дивився на грандіозні конструкції, на фігури прості та фігури мудровані.

— Привиде? — покликав я. — Ти десь неподалік?

Відповіді не було.

— Привиде! — гукнув я знову, уже гучніше. — Ти мене чуєш?

Анітелень.

Видобув Козирі, знайшов той, що я намалював для Колеса-Привида, з яскравим колом посередині.

Утупився напружено в карту, але вона холоднішала поволі. Це й зрозуміло, враховуючи певні дивні ділянки простору, до яких відкривався доступ із цієї зали. Та це хоч як, а дратувало.

Я підніс спикард вище. Користуватися ним тут, на потрібному мені рівні, було все одно що змусити спрацювати охоронну сигналізацію. Ну, Господи, пронеси!

Я торкнувся карти силовою лінією, тихенько, намагаючись посилити її чутливість, водночас продовжуючи на ній концентруватися.

І знову нічого.

Я додав сили. Карта стала помітно холоднішою. Але контакту не було.

— Привиде, — просичав я крізь зціплені зуби. — Це важливо. Ходи до мене!

Відповіді не було. Тоді я пустив у карту силу на повну. Вона почала світитися, а по краях взялася памороззю. Навкруги неї стало чутно легеньке потріскування.

— Привиде, — повторив я.

Тепер з’явилося слабке відчуття присутності, і я спрямував на карту ще порцію енергії. Карта розірвалася на шматки у мене в руці, але я спіймав її у павутину сил, не даючи їй розсипатися. Тепер вона мала вигляд білої від морозу шибки. Я продовжував тягнутися крізь карту.

— Тату! Я в біді! — почув я нарешті.

— Ти де? Що сталося? — гукнув я.

— Я йшов за суб’єктом, якого зустрів. Переслідував. Він... чи вона... це майже математична абстракція. Зветься Керґма. Але я потрапив у парний-непарний інтерфейс, і мене закрутило в спіраль. А до цього ж усе було так добре...

— Я добре знайомий з Керґмою. Він ще той хитрун. Тепер я відчуваю, де ти. Зараз я спрямую туди спалахи енергії, аби розкрутити спіраль у зворотний бік. Якщо щось піде не так, дай мені знати. Щойно будеш готовий козирнутися, попередь мене і вирушай до мене.

Я надіслав енергетичні імпульси крізь спикард, аби розпочати гальмування. За мить чи дві Привид озвався до мене:

— Гадаю, тепер я зможу звільнитися.

— То прямуй сюди.

Раптом поруч зі мною виник Привид. Він обертався навкруги мене, наче описуючи магічне коло.

— Дякую, Тату. Я дуже-дуже вдячний. Якщо тільки я зможу бути тобі колись корисним, я...

— Ти можеш бути корисним, — перервав його я.

— Що треба робити?

— Стиснись і сховайся десь на мені.

— Я знову сховаюсь на зап’ястку, гаразд?

— Годиться.

Він зробив цей трюк. А потім запитав:

— А навіщо це?

— Якоїсь миті мені може знадобитися допомога.

— Проти чого?

— Проти будь-чого, — сказав я. — Настає момент істини.

— Щось мені не подобаються твої слова.

— Тоді залиш мене. Я на тебе не ображуся.

— Я не можу так вчинити.

— Послухай, Привиде. Ситуація загострилася, і треба ставити крапку. Я...

У повітрі розлилося мерехтіння, праворуч від мене. Я знав, що це означає.

— Пізніше, — кинув я. — Принишкни!

...І виникли двері, і вони розчинилися, аби впустити башту, складену з зеленого світла: очі, вуха, рот, кінцівки — усе напливало й зникало, підкоряючись ритму, схожому на ритм морських хвиль. Так, це була одна з найбільш разючих демонічних подоб, які