Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я підійшов до металевих дверей і постукав у них ключем. Відповіді не було. Я вставив ключ у замкову щілину і відчув, як мій супутник притримав мене за плече.

— Краще дай мені це зробити, — промовив він. — Ми з ним мислимо однаково, тож, гадаю, для мене це буде безпечніше.

Мені довелося погодитися, що це розумно, і відступити вбік.

— Корвіне! — гукнув фантом. — Ми прийшли тебе звільнити! Тут твій син Мерлін і я, твій двійник. Не кидайся на нас, коли ми відчинимо двері, добре? Ми не рухатимемося. І ти зможеш нас роздивитися.

— Відчиняйте, — почулося зсередини.

Фантом відчинив двері, і ми залишилися стояти на порозі.

— Хто б міг подумати! — пролунав голос, який я, нарешті, згадав. — Ви, хлопці, здаєтесь справжніми.

— Ми і є справжні, — відказав фантом, — а часи зараз такі, що тобі краще поквапитися.

— Еге ж. — У темряві почулися повільні кроки, а коли він вийшов до нас, то захищав очі лівою рукою. — Темних окулярів у когось, бува, немає? Світло ріже очі.

— От чорт! — вилаявся я, картаючись, що про це не подумав. — Ні, немає, а якщо я спробую їх прикликати, Лоґрус може мене виявити.

— Хай пізніше. Дивитимусь у півока та шкутильгатиму. Треба забиратися з цієї чортової діри.

Батьків фантом зайшов до його камери.

— Тепер зроби мене бородатим схудлим нечупарою. Волосся зроби довшим, а одяг перетвори на лахміття, — сказав він. — Потім зачиниш мене тут.

— Що відбувається? — запитав мій батько.

— Твій фантом деякий час видаватиме себе за тебе і замінить тебе у в’язниці.

— Такий у вас план, — сказав Корвін. — Тоді роби, що каже фантом. — І так я і зробив. Коли все було готово, батько простягнув руку в камеру. — Дякую, старий.

— Радий допомогти, — відказав фантом, потискуючи батькові руку. — Хай щастить.

— Бувай.

Я зачинив і замкнув двері. Повісив ключ на цвях і спрямував батька на шлях. Шлях прийняв нас і переніс.

Коли ми опинилися в каплиці, він прибрав руку, яку весь час тримав дашком над очима. Мабуть, з тьмяним світлом, що панувало тут, він уже міг дати собі раду. Відійшов від мене і попрямував до вівтаря.

— Татку, нам краще тут не затримуватися.

Він хихотнув, перегнувся через вівтар, дотягнувся до свічки, що горіла, і запалив від неї одну з погаслих — можливо, їх погасив продув повітря.

— Я відлив на власній могилі, — зауважив він. — Не можу відмовити собі в задоволенні поставити свічку собі самому у своєму власному храмі.

Не дивлячись на мене, він простягнув до мене ліву руку.

— Дай мені Ґрейсвандір, — сказав він.

Я скинув перев’язь через голову і передав йому зброю. Він розстібнув її та привісив до власного пояса, перевірив, як клинок ходить у піхвах.

— Так. Що тепер? — запитав він.

Я гарячково розмірковував. Якщо Дара знає, що минулого разу я полишив це приміщення крізь стіну, а таке припущення цілком логічне, стіни можуть бути нашпиговані найрізноманітнішими пастками. З іншого боку, якщо ми підемо звідси тим шляхом, яким я сюди дістався, ми можемо зіткнутися з охороною, що мчить сюди на сигнал тривоги.

От лайно.

— Ходімо, — сказав я, активуючи спикард та готуючись висмикнути нас звідси, щойно когось побачу. — Це буде не так просто, бо нам доведеться вдатися до левітації, аби вибратися звідси.

Я знову ухопив батька під руку, і ми наблизилися до шляху. Шлях підхопив нас, а я загорнув нас у потоки енергії, і нам вдалося приземлитися не посеред лез-квітів, а протягнути далі.

У коридорі почувся тупіт, тому я переніс нас, закрутивши вихором, до іншого місця.

Я обрав кімнати Юрта, бо навряд чи хтось узявся б шукати тут людину, яка, до того ж, усе ще сиділа у своїй камері, і я знав, що Юрту його апартаменти зараз не знадобляться.

Корвін розтягнувся на ліжку й подивився на мене з-під примружених повік.

— До речі, — промовив він, — дяка.

— До твоїх послуг, — відповів я.

— Ти добре знаєш, що тут де? — поцікавився він.

— Здається, тут майже нічого не змінилося, — відповів я.

— Тоді як щодо того, аби зробити набіг на тутешній холодильник, поки я знайду у твого братика ножиці та бритву і нашвидкуруч обкарнаю собі бороду та волосся?

— Що тобі принести?

— М’ясо, хліб, сир, вино, може, шматок пирога, — сказав він. — Що завгодно, аби свіже й щоб його було багато. А тоді, гадаю, у тебе знайдеться чимало чого мені розповісти.

— Схоже, знайдеться, — підтвердив я.

Отож, я пробрався на кухню, знайомими залами та шляхами, якими мандрував ще хлопчиком. На кухні горіли лише поодинокі свічки, вогонь у пічках ледь жеврів. Тут нікого не було.

Я взявся спустошувати комору, навалюючи купи харчів, що відповідали замовленню, на величеньку тацю; знайшов фрукти, прихопив їх також. Почувши, як хтось охнув біля дверей, крізь які я зайшов до кухні, я мало не впустив пляшку з вином.

Це була Джулія, у шовковій блакитній мантії.

— Мерліне!

Я пішов назустріч їй через усю кухню.

— Я заборгував тобі купу прохань про пробачення, — сказав я. — Ось перше з них: пробач мені, Джуліє.

— Я чула, що ти повернувся. Чула, що ти будеш королем.

— Дивно, але я теж про це чув.

— У такому разі з мого боку було б непатріотично продовжувати на тебе лютитися, чи не так?

— Я ніколи не хотів зашкодити тобі, — сказав я. — Ані фізично, ані будь-яким іншим чином.

І раптом ми вже тримали одне одного в обіймах. Після досить довгої паузи вона сказала:

— Юрт каже, ви з ним тепер приятелі.

— Гадаю, в певному сенсі так воно і є.

Я поцілував її.

— Якщо ми знову збіжимось, — сказала вона, — він, можливо, знову спробує тебе вбити.

— Знаю. Цього разу наслідки можуть бути насправді катастрофічними.

— Куди ти збирався йти просто зараз?

— Я маю виконати одну місію, це може забрати кілька годин.

— Чому б тобі не завітати до мене, коли звільнишся? Нам багато про що треба поговорити. Я зупинилася в місці, яке називається Кімната з Гліцинією. Знаєш, де це?