Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Не вийде, — сказав я. — Очевидно, Дара дізналася, що хтось побував у каплиці, можливо, того останнього разу, коли вона мене мало не заскочила. Тому й вітрину замінила. Я бачу тільки дві можливості туди дістатися — притарабанити щось важке, як ти радиш, і прибрати оці ножі-виделки, перш ніж ми станемо дряпатися угору. Чи розкрутити спикард і левітувати на місце. Перший варіант забере купу часу, і, можливо, нас устигнуть викрити. На другий піде стільки енергії, що, без сумніву, цей сплеск буде зафіксовано магічною охороною, яку вона мусила виставити навколо цього місця.

Він узяв мене під руку й повів уздовж вітрини.

— Нам треба поговорити, — сказав він, спрямовуючи мене до закутка, де стояла невеличка лава.

Усівся й склав руки.

— Я мушу знати, — промовив він, — що тут за чортівня коїться. Я не можу допомогти по-справжньому, якщо ти мене не введеш коротенько в курс справи. Як пов’язаний той чоловік із каплицею?

— Гадаю, я зрозумів, що мала на увазі моя мати, коли сказала мені: «Шукай його в Безодні», — пояснив я. — Підлога каплиці прикрашена стилізованими зображеннями Дворів та Амбера, викладеними з кахлів. Візерунок Дворів закінчується зображенням Безодні. Коли я був у каплиці, я на ті кахлі не ступав. А тепер можу побитися об заклад, що там починається шлях, на іншому кінці якого — місце, де вона тримає мого батька.

Він почав кивати головою, коли я ще не закінчив говорити, а тоді запитав:

— Отже, ти збираєшся пройти цим шляхом і звільнити його?

— Саме так.

— А скажи-но мені, чи ці шляхи працюють в обидва кінці? — запитав він.

— Ну... О, я зрозумів, що ти маєш на увазі.

— Розкажи мені детальніше про цю каплицю, — сказав він.

Я став розповідати.

— Це магічне коло на підлозі мене зацікавило, — сказав він. — Можливо, воно там для того, щоб можна було спілкуватися з в’язнем, не контактуючи з ним особисто і не наражаючись на небезпеку. Щось таке, можливо, що дозволяє обмінюватися картинками.

— Але мені довелося б довго морочитися, щоб зрозуміти, як воно працює, — сказав я, — хіба що мені б пощастило випадково. Я пропоную такий план: левітуємо, заходимо, користаємося шляхом, прихованим під Безоднею, аби дістатися Корвіна, визволяємо його та забираємося звідти під три чорти. До біса тонкощі. До дідька хитрощі. Якщо щось піде не так, як ми очікуємо, прокладаємо собі шлях за допомогою спикарда. Але нам доведеться поквапитися, бо вони нас викриють, щойно ми розпочнемо діяти.

Він подивився на мене й довго не відводив очей, наче напружено міркуючи над чимось. Після паузи він запитав:

— А чи можливі ситуації, коли магічна охорона спрацьовує випадково?

— Гм... Це може статися, наприклад, під час викиду зі справжньої Безодні магічного потоку. Час від часу такі виверження відбуваються у випадковому місці.

— Які ознаки такого викиду?

— Магічний осад або трансформація, — відповів я.

— Ти можеш устругнути таку штуку?

— Мабуть, так. Але який сенс? Вони в будь-якому разі все перевірять, а коли побачать, що Корвін зник, зрозуміють, що це був фейк. Навіщо марнувати зусилля?

Він коротко розсміявся.

— Але він не зникне, — сказав він. — Я збираюся залишитися замість нього.

— Я не можу дозволити тобі це зробити!

— Це мій вибір, — відказав він. — Йому знадобиться час, якщо він збирається допомогти зупинити Дару й Мандора й не дати їм роздмухати конфлікт між Силами, аж до нової війни, як остання, під час Падіння Лабіринту.

Я зітхнув.

— Це єдина можливість, — сказав він.

— Гадаю, твоя правда.

Він забрав з грудей складені навхрест руки, потягнувся, підвівся з лави.

— То ходімо й зробімо це, — промовив він.

Мені треба було ще скласти заклинання, а я давно цього не робив. Власне, вистачило половини заклинання, воно подіяло наполовину, а решту зробив спикард. Тоді я наклав його на вітрину, щільно, перетворюючи вістря клинків на квіти, зчеплені зі зброєю на молекулярному рівні. Пораючись із цим, я відчув дзвін у вухах та поколювання у пальцях — ознака того, що спрацювала психічна аварійна сигналізація і центральна служба вже знає, що тут щось відбувається.

Викликавши величезний заряд енергії, я підняв нас у повітря. Коли ми наблизилися до шляху, я відчув посмикування. Я попав майже в точку. Я дозволив шляху підхопити нас і перенести.

Побачивши інтер’єр каплиці, фантом Корвіна тихо присвиснув.

— Пишайся, — сказав я. — Так вшановують хіба що богів.

— Так. Це ж треба: бути ув’язненим у власному храмі.

Він пройшовся кімнатою, на ходу відстібуючи меча. Поклав його замість того, що лежав на вівтарі.

— Непогана копія, — сказав він, — але навіть Лабіринт не в змозі створити ще один Ґрейсвандір.

— Я гадав, на лезі відтворена частина Лабіринту?

— Можливо, навпаки.

— Тобто?

— Запитай про це колись іншого Корвіна, — сказав він. — Це стосується того, про що ми з тобою говорили нещодавно.

Він наблизився до мене і віддав мені убивчий ладунок — меч, піхви, пояс.

— Будь ласка, віддай це йому, — сказав він.

Я застібнув пояс і повісив зброю собі через плече.

— Добре, — сказав я. — Нам час вирушати.

Я попрямував до віддаленого кутка каплиці. Наближаючись до того місця, де на підлозі була зображена Безодня, я ясно відчув, як шлях тягне мене до себе.

— Еврика! — промовив я, активуючи канали спикарда. — Ходи за мною.

Я зробив крок уперед, і шлях мене підхопив.

Ми прибули до приміщення, десь футів п’ятнадцять на п’ятнадцять, із дерев’яним стовпом посередині, кам’яною долівкою, притрушеною соломою. Де-не-де стояли високі свічки, наче принесені сюди з каплиці. Дві стіни приміщення були з каменю, дві інших — дерев’яні. Дерев’яні стіни мали дерев’яні ж двері, без клямок. На одній із кам’яних стін були металеві двері, глухі, без віконця, з щілиною для ключа на лівому боці. У стовпі стирчав цвях, на цвяху висів ключ, як на око — саме відповідного розміру.

Узявши ключ до рук, я швиденько зазирнув крізь дерев’яні двері праворуч, побачивши діжку з водою, ківш, а також різноманітні тарілки, чашки та інше приладдя. За іншими дверима знайшлися