Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Ану тихо! — гримнув Орфей на скляних чоловічків, що сварилися між собою. — Які ви сміховинні! Справа наліво, зліва направо! Ви краще дивіться, щоб, мішаючи, знову не залити мені чорнилом увесь стіл.

Айзенґлянц — ну звичайно! — докірливо подивився на Яшму. Якщо хто й заливав чорнилом письмовий Орфеїв стіл, то тільки молодший брат, і тепер старший поринув у похмуру мовчанку, а тим часом Орфей знову поставив перо на папір.

«Фариде, ти мусиш навчитися читати!» — як часто казала йому Меґі ці слова. Кілька літер вона таки насилу втовкмачила йому: Б — як береза, Р — як розбійник («Бачиш, Фариде, ця літера є і в твоєму імені!»), М — як Меґі, Ф — як факел (хіба не дивно, що твоє ім’я починається з тієї самої літери?), а В… В — як Вогнерукий. А решта літер завжди плуталися між собою. Як можна навіть бачити оті химерні маленькі штучки з гачкуватими члениками, що стирчать на всі боки? АОУІКТНП… Йому починала боліти голова, тільки-но він приглядався до них, але ж треба ще вчитися їх читати! Бо ж як інакше можна з’ясувати, чи справді намагався Орфей приписати Вогнерукого назад?

— Шматочок, лише шматочок! — Орфей із прокльоном штовхнув Яшму вбік, коли маленький скляний чоловічок підступив ближче, щоб посипати пісочком свіже чорнило на папері. Потім з лютим виразом на обличчі роздер на клапті щойно списаний аркуш.

Така картина була знайома Фаридові. Орфей дуже рідко бував задоволений тим, що записував на папері. Він жмакав, дер на клапті, жбурляв у вогонь уже написане, погрожував скляним чоловічкам і забагато пив. А коли йому дещо вдавалося, ставав ще нестерпніший. Він тоді надимався, ніби волова жаба, гордо походжав по Омбрі, мов недавно коронований самодержець, цілував служниць вологими, самозакоханими вустами й оголошував, що другого такого, як він, немає.

— Нехай вони спокійнісінько називають старого Чорнильним Ткачем! — горлав він на весь дім. — Атож, таке ім’я пасує йому. Він простий ремісник. А от я — чарівник. Чорнильний Чарівник, атож, отак мене треба називати! Мене так і називатимуть колись!

Але цієї ночі чари, здається, знову не вдавалися йому.

— Жаб'ячий крекіт! Гусячий ґелґіт! Дерев’яні слова! — лаявся він, не підводячи голови. — Словесною юшкою, атож, ось чим сьогодні ти, Орфею, загидив папір: водявою, пісною, огидною, слизькою юшкою!

Обидва скляні чоловічки похапцем злізли вниз по ніжках письмового столу й почали збирати роздерті клаптики.

— Пане! Хлопець повернувся, — доповів Ос, і нічий голос не міг звучати так упокорено, як його. Голос присідав не менш охоче, ніж його дебеле тіло, проте пальці й далі, мов м’ясисті лещата, стискали Фаридові потилицю.

Орфей повернувся до них із похмурим обличчям і глянув на Фарида так, немов нарешті знайшов причину своєї невдачі.

— Де ти в біса був? Невже тинявся увесь час із Феноліо? Чи, може, допомагав батькові своєї коханої прокрастися до замку й вийти з нього? Так, я чув про його найостаннішу пригоду. Мабуть, завтра про неї вже співатимуть першої поганенької пісеньки. Той йолоп палітурник грає жалюгідну роль, яку написав йому старий, і, мабуть, грає зі зворушливою пристрастю. — В Орфеєвому голосі змішувалися заздрість і зневага, як траплялося дуже часто, коли він говорив про Чарівновустого.

— Він нічого не грає. Він — Сойка. — Фарид із такою силою наступив Осові на ногу, що здоровань аж відпустив його потилицю, і відпихнув Оса назад, коли той хотів знову схопити його. Забурчавши, Бугай підніс величезного кулака, але Орфей поглядом наказав йому припинити.

— Справді? То тепер ти вже приєднався до зграї його шанувальників? — Орфей поклав на стіл новий аркуш і прикипів до нього очима, немов міг таким чином заповнити його потрібними словами. — Яшмо, що ти там робиш унизу? — запитав він скляного чоловічка. — Скільки разів вам казати? Клаптики можуть підмести і служниці. Нагостри мені ще одне перо!

Фарид підняв Яшму на письмовий стіл і заслужив його вдячну усмішку. Молодший скляний чоловічок був змушений виконувати всі неприємні завдання, про це дбав його брат. Загострювання пер було одним з найнеприємніших, бо невеличкі леза, якими користалися скляні чоловічки, вкрай легко вислизали. Лише кілька днів тому Яшма глибоко загнав лезо в тоненьку, мов сірник, руку, і Фарид дізнався, що й у скляних чоловічків кривавляться рани. Але кров Яшми була, звичайно, прозора. Вона капала на Орфеїв папір, мов рідке скло, і Айзенґлянц затопив у вухо молодшому братові й назвав його незграбним недоумком. Фарид за те змочив йому пивом пісок, яким він харчувався. Відтоді прозорі, мов вода, Айзенґлянцові кінцівки (якими він так пишався) стали жовті, наче коняча сеча.

Орфей підступив до вікна.

— Коли ти ще раз так довго тинятимешся, — мовив він Фаридові через плече, — я скажу Осові, щоб він тебе відшмагав, як собаку!

Бугай зареготав, а Фарид подумки засипав їх обох німими прокльонами. Орфей тим часом невдоволено поглядав на ще чорнісіньке нічне небо.

— Ви тільки уявіть собі! — заговорив він. — Феноліо, цей старий дурень, ні разу не завдав собі клопоту назвати зірки в цьому світі. Не диво, що мені завжди бракує слів! Яку назву має тут місяць? Можна було б сподіватися, що принаймні на цьому він зламав би свою недолугу голову, але ж ні! Він назвав його просто місяць, неначе це той самий, який бачать із вікна в іншому світі.

— Можливо, це той самий місяць. У моєму сюжеті він був тим самим, — заперечив Фарид.

— Дурниці! Він, звісно, був іншим! — Орфей знову повернувся до вікна, наче мав пояснити всьому світові, як кепсько його створено. — Феноліо, запитував я його, — говорив він далі самозакоханим голосом, і Айзенґлянц завжди слухав його з такою побожністю, наче той голос оприлюднював ще ніколи не чуту мудрість, — Смерть у цьому світі — чоловік чи жінка? Чи це, може, просто двері, крізь які людина потрапляє до зовсім іншого сюжету, про який ти, на жаль, забув написати? «Хіба я знаю?» — відповів він. Хіба я знаю! Хто ж тоді має знати, як не він?! Хай там як, у його книжці про це немає нічого.

У його книжці. Айзенґлянц, що видерся до Орфея на віконний карниз, шанобливо зиркнув на письмовий стіл, де лежав останній примірник «Чорнильного серця», поряд з ним — аркуш, на якому писав Орфей. Фарид не був певен, чи скляний чоловічок справді розумів, що, можливо, саме з цієї книжки вилупився увесь його світ, зокрема й він сам. Книжка здебільшого була розгорнена,