Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко
— Вже чула новину? — просто з порога запитала Фіннела.
Ейрін одразу збагнула, про яку новину йдеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.
— Не лише чула, — відповіла вона, — а й бачила.
— Ага, — протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Ейрін. — А я ще ні. Просто була в мами, коли прийшов майстер Левелін з доповіддю.
Ейрін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Ідріс вер Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди майстер Левелін мусив був звернутися саме до Ейрін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс — лише невістка короля.
Погамувавши мимовільне роздратування, Ейрін поцікавилася:
— До речі, а хто вона така?
У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.
— То ти не знаєш? — Здавалося, непоінформованість Ейрін вельми потішила її. — Справді не знаєш?
— Справді. Я просто бачила з бібліотеки, як вона приїхала. І ще чула, як майстер Левелін називав її леді Шайною.
Фіннела поважно кивнула:
— Її звати Шайна вер Брі О’Мейнір. Висока пані Тір Мінегану.
Ейрін аж рота роззявила від подиву. Їй було добре відомо, щó означає цей титул, який прирівнював його носіїв до осіб королівської крові. Тір Мінеган був островом на північному заході континенту, за двісті миль від узбережжя Івидону; про нього знали і діти й дорослі в усіх куточках Абраду. Ще його зрідка називали Ініс Ерахойд — Острів Відьом…
Поки Ейрін перетравлювала цю звістку, Фіннела роззулася, спритно вскочила на ліжко і всілася навпроти неї, підгорнувши під себе ноги. Попри спекотний день, кузина була в розкішній сукні із синього шовку, рясно оздобленій золотою вишивкою й тонким мереживом, під сукнею був корсет та пишні спідниці, а на ногах — панчохи замість коротких шкарпеток, як у Ейрін. Фіннела полюбляла гарно вдягатися, і ніяка спека не заважала їй розгулювати в найкращому вбранні.
— То, виходить, леді Шайна відьма, — врешті промовила Ейрін, не питаючи, а просто констатуючи факт.
— Атож, — підтвердила Фіннела. — Уяви лишень, до нас завітала відьма! Найсправжнісінька! Я хотіла була відразу піти до неї, але мама сказала, що так не годиться, мовляв, треба дати їй відпочити з дороги. Мабуть, вона має рацію… Та мені так кортить її побачити!
Ейрін чудово розуміла нетерплячку кузини. Її саму так і поривало негайно податися до Вежі Іралах і ніби ненароком зайти до леді Шайни, поспілкуватися з нею, розпитати її про безліч цікавих речей. На Півдні відьми були великою рідкістю — це не Північ, де їх можна зустріти мало не при кожному королівському чи князівському дворі. Вони там не служили (з книжок Ейрін знала, що в присутності відьом краще не вживати цього слова), а просто гостювали у правителів і, в подяку за гостинність, надавали їм різні маґічні послуги. Ну, а правителі підкріплювали свою гостинність безоплатними дарунками — грошима, коштовностями, землями, — співрозмірними з вартістю наданих послуг.
Колись так само було й у Південному Абраді, проте ситуація докорінно змінилася після того, як у середині дванадцятого сторіччя Духовна Рада, що доти об’єднувала всіх духівників континенту, розкололася навпіл у питанні про причини Мор Деораху. За великим рахунком, відьмам було байдуже, як південці та північани тлумачать події сивої давнини, проте їх неабияк образило, що Духовна Рада Півдня зарахувала застосування чарів до переліку грішних учинків — надто ж коли зважити, що тоді ще не минуло й сотні років, як зусиллями відьом та чаклунів було знищено останніх чудовиськ на Абраді. З того часу відьми оголосили бойкот усім Південним Королівствам і з’являлися тут лише вряди-годи, винятково в своїх справах. У таких випадках вони погоджувалися скористатися гостинністю одного з місцевих володарів, але не брали на себе жодних зобов’язань і не затримувалися довше, ніж того вимагали їхні відьомські справи. З родинних хронік Ейрін знала, що останнього разу відьми були в Кардуґалі у середині п’ятнадцятого століття — понад двісті років тому…
— А ти добре роздивилася леді Шайну? — знов озвалась Фіннела, акуратно розправляючи довкруг себе спідниці. — Яка вона? Вродлива?
— Так, дуже. Хоча до тебе їй далеко. — Дівчата обмінялися лукавими усмішками. — А ще вона досить молода. Десь на три роки старша за нас. Щонайбільше на чотири. А може, лише на два.
Фіннела скептично гмикнула.
— З чого ти взяла? Всі відьми на вигляд як юні дівчата, навіть найстаріші. Так написано в книжках.
Ейрін поблажливо всміхнулася. Фіннела була розумна та тямуща дівчина, проте свої знання про довколишній світ здобувала переважно з жіночих пліток, пісень бардів і любовних романів. А майже на всіх уроках, крім занять із музики, малювання та красного письменства, вона або перешіптувалася з придворними панночками (позаяк Ейрін завжди була зосереджена на навчанні), або дрімала, або ж поринала в думки про симпатичних хлопців і любісінько пропускала слова вчителів повз свої гарненькі вушка.
— Так написано в тих книжках, які ти звикла читати, — зробила уточнення Ейрін. — Але це перебільшення. Десь до тридцяти років відьми старшають зовні, як і звичайні жінки, а потім час для них ніби зупиняється і на все життя вони
