Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона - Аманді Хоуп

Глава 2

Рішуче підвівшись, прошла на кухню до холодильника. Здається, у мене була практично непочата пляшка вина. Ось і вона, на дверцятах. Відкоркувала, достала бокал і присіла біля вікна.

Так, споглядаючи як закінчується день, поступово темніє, я і допила пляшку. Істи не хотілось, так кепсько було на душі. На пустий шлунок то виявився яд. Сп’яніла так, що потягло на подвиги.

Підійшла рішуче до шафи. Витягла пляшечку, покрутила її в руках. Що там лікар казав? За допомогою цього зілля можна забути весь біль. Вилучити його із серця. Такого, як він ніколи у моєму житті більше не буде. Як жити далі, якщо ніколи більше його не побачу? Інші чоловіки для мене перестали існувати. Все життя божеволіти і вити від туги в подушку? Ні, це не моє!

Хочу забути його, наче ніколи принца в житті не зустрічала. Так буде правильно! Та й не любов то була, а лише магія.

Більше не роздумуючи, одним рухом відкрила посудину та залпом випила вміст.

Все! Назад дороги немає!

***

Мене розбудив настирливий дзвінок будильника. Запізнилась на роботу? Різко підірвалася, перед очима заблимали яскраві крапки.

Ледве змогла очі розплющити, голова важка, в роті паршиво, а на душі кішки шкребуться. Перепила вчора, чи що? Нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю, як з Ванькою йшли до найближчої крамнички. Далі провал. Скільки часу? Зараз ранок чи вечір?

А він все брязкотів і брязкотів, ніби по моїй нещасній черепушці молотом били. Де ж цей гидкий будильник?

Навіть під ліжко зазирнула у пошуках. І тільки тоді, розглядаючи пил на підлозі, зрозуміла, що дзвонять у двері.

Загорнувшись у халат, поплелася відкривати. У дверях стояв Ванька в якомусь абсолютно безглуздому вбранні.

- Де тебе носило? - пробурчала брательнику і поплелася назад, спати хотілося нестерпно.

Тиша, що утворилася у відповідь, мене насторожила. Обернулася. Молодший був не один, дружка з собою привів, яскравого такого: на голову Ваньки вищий, красень-чоловік, весь у чорному. Гарний, мерзотник! Тільки судячи з одягу такий самий шизик, як і мій брательник, на всяких ігрульках повернутий.

- Ти хоч би познайомив з другом, - пожурила Івана і пішла досипати.

Ці двоє на мій подив потяглися слідом за мною. Помітила їх, що зупинилися у дверях, коли вже загорталася в ковдру.

- Що ще? - простягла з досадою.

Спати хотілося нестерпно, у скронях стукало все наполегливіше. Від такого головного болю один вихід – заснути, таблетки не допоможуть, перевірено на практиці. Тільки ось заснути мені ніхто поки що не давав.

- Ляль, - почав Ванька якось надто тривожно. - Ти що, не впізнаєш принца?

Похмуро подивилася на обох.

- Хлопці, у мене голова розколюється, зараз не до ваших ігор, - не встигла я закінчити фразу, як до мене стрімко наблизився Ванькін знайомий.

Схопив різко за плечі і щось заговорив, тільки я жодного слова не зрозуміла з його тарабарщини. "Ще й іноземець, де тільки братик такого надибав? Правда, гарний неймовірно!"

Навіть незважаючи на безперервний стукіт у скронях, не могла не відзначити його просто таки хвилюючу харизму. Мурашки тілом прогарцювали від дотику і серце зайшлося в шаленому ритмі.

Але його безпардонна поведінка мене дуже обурила.

- Гей, - спробувала вирватися із захоплення. - Ти що собі дозволяєш? Хто ти такий?

Повисла пауза, в яку чоловіки перезирнулися.

- Ляль, - заговорив братик, почухавши в потилиці. – Взагалі-то він… як тобі сказати… твій чоловік.

- Чого? – моєму обуренню не було межі, тут людина ледве жива, а ці свої рольовки затіяли.- Ішли б ви звідси, чоловіки!

Скинула зі своїх плечей руки іноземного туриста і вказала рукою на двері. Сподіваюся, недобрий вираз мого обличчя скаже йому набагато більше за будь-які слова.

Якийсь час ми свердлили один одного поглядом. Наївний, мене його грізним виглядом не збентежити. Ні, ну, я як будь-яка жінка, із задоволенням би розглядала цього красеня. Погляд зупинявся на шиї з випираючим адамовим яблуком, від якого в жінок дух захоплює! Плечі – мама люба! Руки самі так і тягнуться обійняти. Погляд – ух! Вогнища підпалювати можна! Небезпечний тип! Тільки я не зі слабкого десятка.

Іноземець щось сказав Ваньці, окинув мене таким гарячим поглядом, що я виразно відчула приплив крові до всіх органів, і таки вирушив на вихід.

Дихати стало легше, коли він відійшов на відстань.

- Ляль, ти, правда, нічого не пам'ятаєш? - протягнув якось занадто жалісно братик.

– Слухай! – холодно глянула на Івана. - грали б ви у свої ігри в іншому місці! Одяглися як два олухи! Зайнятися вам нема чим? Начебто дорослі люди!

Така злість на себе накотила, від того, що ось так просто цей рідкісний чоловічий екземпляр розбурхав усі мої почуття, що я не стрималася і виплеснула на них своє роздратування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно