Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ваш батько,— сказав княжич Оберин,— не вічний.

Щось у тому, як він це сказав, змусило волосся в Тиріона на потилиці наїжачитися. Зненацька йому знов пригадалася Елія, пригадалося все, що говорив Оберин, коли вони перетинали оте поле попелу. «Йому потрібна голова, яка промовила слова, а не проста рука з мечем».

— Не дуже мудро вести таку зрадливу мову в Червоній фортеці, княжичу. Пташечки все слухають.

— Нехай. Хіба це зрада — сказати, що люди смертні? «Валар моргуліс» — ось як казали у Валірії за давніх часів. Усі люди помруть. І Руїна тільки це підтвердила,— дорнянин підійшов до вікна й задивився в ніч.— Подейкують, у вас для нас свідків не знайшлося.

— Я гадав, одного погляду на моє чарівне личко буде досить, щоб переконати вас у моїй невинуватості.

— Помиляєтеся, мілорде. Круглий Квіт Небосаду переконаний у вашій провині й дуже хоче, щоб ви померли. Його дорогоцінна Марджері теж пила з тієї чари, нагадував він нам уже з півсотні разів.

— А ви? — запитав Тиріон.

— Зовнішність оманлива. У вас такий винуватий вигляд, що я просто переконаний у вашій невинності. Та все одно вас, швидше за все, засудять. З цього боку гір правосуддя в дефіциті. Не отримали його ні Елія, ні Ейгон, ні Рейніс. Звідки йому взятися для вас? Може, справжнього вбивцю Джофрі вже ведмідь зжер. На Королівському Причалі таке, схоже, трапляється частенько. Ой ні, стривайте, ведмідь був у Гаренхолі, я пригадую.

— Ми тут що — в ігри граємося? — Тиріон потер пошрамованого носа. Втрачати йому нема чого — може і правду сказати Оберину.— У Гаренхолі й справді був ведмідь, і він таки роздер сера Ейморі Лорча.

— Яка прикрість для нього,— сказав Червоний Гад.— І для вас. Цікаво, всі безносі так бездарно брешуть?

— Я не брешу. Сер Ейморі витягнув королівну Рейніс із-під батькового ліжка й заколов до смерті. З ним були якісь солдати, але їхніх імен я не знаю,— Тиріон нахилився вперед.— А от сер Грегор Кліган розбив голову королевича Ейгона об стіну та зґвалтував вашу сестру Елію, досі маючи на руках його кров і мізки.

— Що це я чую? Правду — від Ланістера? — Оберин холодно посміхнувся.— Накази давав ваш батько, так?

— Ні,— збрехав Тиріон без вагань, навіть не замислюючись, чи варто.

Дорнянин звів тонку чорну брову.

— Який відданий син! І яка немічна брехня. Саме лорд Тайвін підніс королю Роберту дітей моєї сестри, загорнувши їх у малинові ланістерівські плащі.

— Вам, либонь, краще про це побалакати з моїм батьком. Це він там був. А я в цей час був у Кичері Кастерлі, в такому юному віці, коли ще вважав, що ота штука в мене між ніг служить тільки щоб ходити по-маленькому.

— Так, але нині ви тут, і у важкому становищі, я б сказав. Ваша невинність може бути очевидна, як отой шрам у вас на обличчі, але це вас не врятує. Так само як і батько,— посміхнувся княжич Дорнський.— А от я можу.

— Ви? — Тиріон пильно поглянув на нього.— Ви — тільки один з трьох суддів. Як ви можете мене врятувати?

— Не як суддя. Як ваш заступник у двобої.

Джеймі

На білому столі в білій кімнаті лежала біла книга.

Кімната була кругла, з побіленими мурованими стінами, завішаними білими вовняними гобеленами. То був перший поверх Вежі білого меча — стрункої чотириповерхової будівлі на розі замкового муру з краєвидом на затоку. В підземеллі зберігалися зброя і збруя, на другому й третьому поверхах розташувалися маленькі скромні спальні для шістьох братів королівської варти.

Одна з цих спалень вісімнадцять років належала Джеймі, та сьогодні вранці він переніс усі свої речі на верхній поверх, який повністю був виділений під покої лорда-командувача. Ці кімнати, хай і просторі, теж були скромні; розташувалися вони над зовнішнім муром, тобто Джеймі тепер бачитиме море. «Мені сподобається,— подумав він.— І краєвид, і все решта».

Блідий як його кімната, Джеймі сидів за книгою у своєму білому вбранні королівського вартового, чекаючи на побратимів. На боці в нього висів меч. Не на тому боці. Раніше Джеймі завжди носив меча на лівому боці, навхрест витягаючи його з піхов. Сьогодні зранку він перевісив меча на правий бік, щоб так само мати змогу витягати його лівою рукою, але це створювало дивне відчуття, а коли Джеймі спробував висмикнути клинок з піхов, вийшло це якось незграбно й неприродно. Одяг теж пасував погано. Вдягнув Джеймі зимовий стрій королівської варти — сорочку та бриджі з вибіленої вовни, а також важкий білий плащ, але вони висіли на ньому.

Останні дні Джеймі провів на братовому суді, ховаючись у кінці зали. Тиріон або не бачив його, або не впізнав, та це й не дивно. Схоже, його половина двору більше не впізнавала. «Я чужий для власного дому». Син помер, батько його відцурався, а сестра... вона жодного разу не дозволила йому побути з нею наодинці після того першого дня в королівському септі, де серед свічок лежав Джофрі. Навіть коли сина несли через усе місто в гробницю у Великому септі Бейлора, Серсі трималася на віддалі.

Джеймі ще раз роззирнувся по Круглій кімнаті. Стіни були завішані білими вовняними гобеленами, над коминком виднівся білий щит і два схрещені довгі мечі. Крісло за столом було зі старого чорного дуба, з подушками з вибіленої волячої шкіри, витертої мало не до дір. «Витертої кістлявим задом Баристана Безстрашного, а перед ним — сера Герольда Гайтавера, королевича Еймона Лицаря-Дракона, сера Ріяма Редвина й Демона Дарі, сера Дункана Довганя й Аліна Конінтона на прізвисько Білий Грифон. Куди пнутися Царевбивці в таке шляхетне товариство?»

Але ось він тут.

Стіл був зі старого віродерева, білий як кістка, зі стільницею у вигляді величезного щита, який тримають троє білих огирів. За традицією лорд-командувач сидів угорі щита, а побратими — по троє з кожного боку,— це в тих рідкісних випадках, коли збиралися разом усі семеро. Книга у Джеймі біля ліктя лежала масивна: два на півтора фути завбільшки, тисячу сторінок завтовшки, з тонкого білого пергаменту, оправленого у вибілену шкіру, з золотою обв’язкою і затискачами. Офіційно вона йменувалася «Перекази побратимів», та частіше її називали просто Біла книга.

У Білій книзі була викладена історія королівської варти. Для кожного