Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Тут, під покровом густого гілля, Ерагон побачив найдивовижнішу картину з тих, які йому доводилось будь-коли бачити.

Дванадцятеро ургалів разом зі своїм ватажком Нар Гарцхвогом сиділи півколом біля невеличкого багаття. Грізні тіні витанцьовували на їхніх обличчях, ще більше підкреслюючи могутні брови, широкі щоки й масивні щелепи, так само як і роги, які, починаючись на лобі, закручувалися назад по обидва боки голови. Ургали були без зброї, без залізяччя, що захищало їх під час бою, — одні лише шкіряні браслети на зап’ястках та ремені, які вони перекинули від плечей до талії. Крім Гарцхвога, тут було ще троє куллів. На тлі їхніх гігантськтх фігур усі ургали, крім одного, який був футів шість на зріст, виглядали по-дитячому маленькими.

Між ургалами примостилося кілька десятків котів-перевертнів. Більшість із них спокійно сиділи праворуч від багаття, навіть не помахуючи хвостами, хоч їхні вуха й були нашорошені так, щоб усе добре чути. Деякі лежали на землі, деякі — на колінах ургалів, а деякі — у них на руках. Більше того, одна маленька біла кішечка, на превеликий подив Ерагона, вмостилася прямо на широкій голові кулла. Її права передня лапка звисала вниз і впиралася в середину куллової брови. Хоч які маленькі були коти-перевертні порівняно з ургалами, але вигляд вони мали досить грізний. Ерагон навіть не знав, з ким би краще було зустрітися йому в бою — з ургалами чи з котами. До ургалів він трохи звик, а от коти-перевертні — істоти геть непередбачувані.

З другого боку від вогню, якраз навпроти намету, Ерагон побачив Анжелу. Вона сиділа на якомусь покривалі, підібгавши під себе ноги, і сукала з купи шерсті тоненьку нитку за допомогою веретена. Нитку знахарка повісила прямо перед собою, так, ніби запрошувала слухачів увійти. І коти-перевертні, і ургали пильно стежили за жінкою, не зводячи з неї очей ні на мить. Анжела щось розповідала:

— …Але він був надто вже повільний та ще й розлючений. Словом, червоноокий кролик перегриз Хорду горлянку, і той одразу ж помер. А потім кролик зник у лісі, і більше про нього ніхто нічого не чув. Проте, — Анжела нахилилась уперед і притишила голос, — якщо ви будете в тих місцях, про які я розповідаю, то ще й сьогодні можете побачити там щойно вбитого оленя або фельдуноста, котрий виглядає так, ніби його обкусали, як ріпу. А навкруги — сліди величезного кролика. Час від часу воїн із Квота зникає, і його знаходять мертвим з перегризеною горлянкою… завжди з перегризеною горлянкою.

Анжела знову сіла рівно.

— Террін був страшенно засмучений смертю свого друга. Він хотів наздогнати кролика, але гноми все ще потребували його допомоги. Отож він повернувся у фортецю. Три дні й три ночі вони обороняли стіни, доки їх не покинули сили, а кожен воїн не вкрився ранами. Урешті-решт, на ранок четвертого дня, коли становище здавалось уже безнадійним, хмари раптом розступилися і здивований Террін побачив удалині Мімрінга, котрий летів до фортеці на чолі грому драконів. Вигляд драконів так налякав нападників, що вони покидали свою зброю й дременули світ за очі,— Анжела скривила рот. — Як ви можете собі уявити, гноми Квота були просто щасливі. А коли Мімрінг приземлився, Террін побачив з подивом, що луска на драконах стала прозора-прозора, мов діаманти. Це, як кажуть, сталося тому, що Мімрінг летів дуже близько до сонця — для того, щоб вчасно зібрати інших драконів, йому довелось летіти аж над вершинами Беорських гір, вище, ніж досі літав будь-який дракон. З того часу Террін став відомий як герой облоги Квота, а його дракона почали називати Мімрінг Блискучий — через його луску. Отак вони й жили щасливо. Хоч, правду кажучи, Террін відтоді трохи побоювався кроликів, навіть у старості. Ось що сталося у Квоті.

Анжела замовкла. Коти-перевертні на знак подяки почали муркотати, а ургали кілька разів по-своєму хрокнули.

— Ти розповіла дуже цікаву історію, Улутрек, — сказав нарешті Гарцхвог. Його голос звучав, наче гуркіт падаючого каміння.

— Дякую.

— А я чув іншу версію цієї історії,— мовив Ерагон і підійшов до багаття.

Лице Анжели просяяло:

— Та звісно, хіба ж гноми зізнаються, що залежали від милості якогось там кролика… А ти що, весь цей час ховався в тіні?

— Ні. Я підійшов хвилинку тому, — відповів Ерагон.

— Ну, тоді ти пропустив більшу частину історії, і я не збираюсь повторювати її ще раз. Моє горло від довгої розмови й так пересохло.

Кулли та ургали почали зводитися на ноги. Ерагонові здавалось, що земля аж тремтить під їхніми чобітьми. Цей рух викликав велике незадоволення в котів. Деякі з них, опинившись на землі, навіть занявкали на знак протесту.

Дивлячись на великі рогаті обличчя ургалів, які зібралися біля вогнища, Ерагон піймав себе на тому, що ледь стримує бажання схопитися за меч. Навіть після того, як він не раз бився, подорожував і полював разом з ургалами, ба навіть проникав у думки декого з них, їхня присутність ще й досі його напружувала. Ясна річ, він чудово розумів, що вони тепер союзники, але його тіло не могло забути того жаху, що проймав його не раз і не два під час битви з ургалами.

Тим часом Гарцхвог дістав щось зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі. Розкривши свою широку долоню над вогнем, він подав щось Анжелі. Знахарка відклала своє веретено, щоб узяти в руки те, що давав їй ургал. Це був якийсь зелений кулястий кристал, що переливався, наче кірочка снігу. Анжела засунула його в рукав свого вбрання і знов узялася за веретено.

— Заходь якось до нашого табору, Улутрек, — сказав Гарцхвог, — ми розповімо тобі багато наших історій. А ще в нас є співак. Він чудово співає. Коли слухаєш його спів про перемогу Нар Тулкхака під Ставароском, твоя кров аж закипає і ти відчуваєш, що ось-ось готовий завити на місяць і схрестити роги з найзапеклішим ворогом.

— Ну, це якщо маєш роги, щоб схрестити їх із кимось, — усміхнувшись, сказала Анжела й додала: — Вважатиму за честь послухати ваші історії. Може, зайду завтра ввечері.

— А де перебуває Ставароск? — спитав Ерагон. — Я ніколи не чув про нього раніше.

Ургали невдоволено загули, а Гарцхвог навіть нахилив голову й проревів, мов бугай:

— Що це ще за питання,